Олександр Васильович із жінкою виїхав до Запоріжжя у перші дні війни і допомагав готувати місто до оборони разом з такими ж мирними людьми. Теща виїхала пізніше, а її хату зайняли окупанти

Я з Херсонської області. Там, в окупації, залишилося моє житло і транспорт. 

Уночі мене жінка підняла й сказала, що війна. Ми знали за пару днів, що вона буде, але вже нічого було не зробити. Ми швидко виїхали - у перші дні. 

Теща виїхала аж у вересні, тому що треба було, бачте, город посадити. А зараз в її хаті живуть військові, захопили хату. 

Ми навіть не думаємо про те, що буде. Вони нам усе відшкодують, за нами буде перемога.

Найстрашнішим було переживати за дітей, що не можеш нічого зробити в цій ситуації. Виїхали, бо важливіше за житло було те, щоб всі мої родичі були живі й здорові.

У перші тижні, коли приїхали до Запоріжжя, тут було таке саме, як і в Херсоні. І ми самі пішли допомагати на блокпости, облаштовувати їх. Якась тепла атмосфера була, кожен хотів допомогти одне одному. До глибини душі вражала людяність. Останню пенсію люди на ЗСУ передавали.

Найбільше шокували наші зрадники, їх було дуже багато. Як люди не розуміють, що вони більше ніде не потрібні? Якщо ти українець, то вже не перефарбуєшся. Окупанти вже показали своє ставлення до перефарбованих.

Я хотів би, щоб Україна процвітала, щоб українці, яким Бог дарував таку багату землю з корисними копалинами, могли згуртуватися, як в Еміратах. Щоб ці надра не розкрадали й щоб люди жили достойно.