У перший день мені дочка подзвонила і сказала, що почала війна. Звичайно, це запам’яталося на все життя. Ми добре бачили, як відбувалися обстріли, як заходили росіяни. Окупацію ми також пережили вдома. У нас в селі була гуманітарна катастрофа, поки нас не звільнили.

Цю подію я на все життя запам’ятаю. Це коли 11 листопада нас звільнили наші хлопці, а 12-го в мене був день народження, і вони зайшли до мене в будинок. Оце було найприємніше, що сталося за весь час війни. 

Зараз ми живемо в цій же громаді, тільки приблизно на 18 кілометрів далі від свого будинку. Ще до війни ми переїхали з нашого маленького села, в якому всього п’ять жилих будинків, у більше село. А громада – одна й та сама. Тоді нам було нікуди їхати, і мені запропонували мої куми переїхати до них. Я найняла машину, і ми поїхали. Через декілька місяців нам довелося шукати інше житло, і тоді, після обстрілу, ми виїхали у своє старе село. 

Найбільше шокувало не те, що ми все втратили, а те, що я втратила брата. Він загинув. Минув рік і три місяці, як я батька поховала, а 19 числа загинув брат у Херсоні.

Хочеться, щоб закінчилася війна, усе відбудували, і щоб більше ніхто ніколи не знав війни. Звісно, що наших загиблих ми вже не повернемо, та принаймні хочеться, щоб наші діти жили в мирі, внуки жили спокійно, а не так, як зараз.