Якубова Яна, 9 клас, Комунальний опорний заклад Південівської міської ради Одеського району Одеської області "Ліцей №2"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Меховська Світлана Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

З початком війни моя сім’я переїхала жити до села, там раніше мешкала моя бабуся. На думку моїх батьків так було безпечніше. Бо жоден з нас не розумів, що відбувається. І так сталося, що хлопці, які були нашими сусідами, друзями, просто знайомими пішли служити.

Нас всіх охопила паніка! По-перше, переживали за  всіх хлопців, по-друге, й досі не могли прийти до тями щодо новин та всієї ситуації.

Взявши себе у руки, ми зрозуміли, що сидіти склавши руки ми не можемо. Почали готувати їжу, збирати грілки, одяг, все, чого потребували люди чи військові, бо завдяки їм ми досі живі!  Трохи згодом вийшовши до школи з онлайну в офлайн ми класом почали волонтерити. А дізнавшись, що на фронті випускники нашого ліцею, залишитись осторонь не змогли. Ми збирали посилки, речі, їжу, донати, загалом все, чого потребували хлопці і разом з листами підтримки відправляли хлопцям на фронт, які у відеозверненнях щиро дякували нам.

Коли мій хрещений батько також пішов на захист нашої країни, його сім’я залишилась без допомоги чоловіка.

Тоді всю чоловічу роботу взяв на себе мій батько, а ми з мамою були моральною підтримкою всій його родині. Коли хрещений отримав контузію і треба було їхати до нього,  ми всі,  кинувши свої справи, поїхали до нього в лікарню.

В лютому 2025 року в нашому містечку стався приліт, в сусідніх з нашим будинком повибивало шибки та вікна. Одразу ж у всіх месенджерах написали про потребу в матеріалах для того, щоб хоч тимчасово закрити всі отвори, аби не було так холодно в квартирах. Мій батько допоміг з матеріалами та допомагав чоловікам закривати вікна, а ми з мамою допомагали прибирати уламки та скло.

Нажаль, того  ж вечора ми дізналися про загибель друга нашої родини, з яким я з дитинства була знайома. Ця звістка нас всіх приголомшила. Ми ще довго «відходили» від цього.

Звісно не залишились осторонь та допомогли з похороном та підтримували морально, як могли, дружину та дітей загиблого. Весь цей біль і жах важко згадувати, навіть, коли пишеш. Але я знаю, ми – Українці: сміливий, дружній народ! Нас нічим не зломити! Ми стоятимемо і триматимемось до кінця за свою Батьківщину!