Вєсєлова Поліна, 9 клас, Вознесенська ЗОШ І-ІІІ ступенів №5

Вчитель, що надихнув на написання есе - Овчаренко Ірина Валеріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це найстрашніше, що я почула від батьків за свої, тоді ще, дванадцять років. На той час я навіть не здогадувалася, наскільки це страшно і серйозно. Зараз мені майже п’ятнадцять, і я хочу поділитися своїми думками та переживаннями. Мене звуть Вєсєлова Поліна. Разом з батьками та молодшим 9-річним братом я проживаю у мальовничому місті Вознесенську Миколаївської області.

Війна та бойові дії прийшли у моє місто на сьомий день повномасштабного російського вторгнення, і той день я ніколи не забуду…

Ночі без сну, моторошні звуки від гучних вибухів, відсутність світла і зв’язку та безкінечні походи у підвал дуже погіршували мій емоційний стан. Єдиною підтримкою стала моя родина, яка завжди була поруч і налаштовувала мене на те, що все буде добре. Було дійсно страшно… Місто немов би завмерло: пусті безлюдні вулиці, відсутність громадського транспорту, зачинені школи, садочки, більшість магазинів - це реалії нашого життя у ті березневі дні. Відсутність транспортного логістичного сполучення, внаслідок підривів мостів, позбавило наше місто можливої доставки продуктів, ліків та інших життєво необхідних, для багатьох людей, речей…

Вулиці міста патрулювали добровольці ТРО та поліція.  Ці події змінили не лише моє життя, але і мою уяву про себе, як громадянки, яка гідно стоїть за свою країну.

Наша єдність і сміливість дала  нам віру у перемогу над агресором та сили продовжувати свій шлях, захищати свою незалежність та віру в майбутнє України.  Вважаю, що ранок 24 лютого 2022 року став для українців початком найбільших потрясінь у їхньому житті. Ворог бив прицільно, він намагався зламати нашу ідентичність та стерти колективну пам'ять. У ті дні зовсім нічого не хотілося: ні школи, ні прогулянок з друзями, ні телефонних розмов. Навіть вийти з будинку, чесно, було моторошно.

Містом пересувалася важка військова техніка. Дуже шумно… Лячно... Та заспокоювали мене не тільки батьки, а й думка про те, що нас захищають наші відважні військові.

Вчинки славетних воїнів  нагадують нам про важливість єдності та готовності захистити нашу країну в будь-який час. Наші містяни згуртувалися, кожен намагався допомогти, чим може. Одні везли шини для допомоги в обороні міста, інші допомогали набирати пісок в мішки для укріплень. Жінки плели сітки, готували їжу й консервацію, збирали теплий одяг, щоб хоч якось допомогти нашим військовим. Саме завдяки таким зусиллям, спільній взаємодії народу, тероборони та ЗСУ вдалося побороти окупантів та “зламати” їх план у захопленні нашого міста та просування у бік Одеси.

Сьогодні наше місто не в зоні ведення бойових дій, проте нам неспокійно. Ми живемо у світі гучних повітряних тривог. Над нами літають гучні ракети й надокучливі шахеди.

Та наш народ незламний. Поступово місто оговтується й відновлюється від наслідків бойових дій. Ремонтуються будівлі, мости та дороги. Ми досі продовжуємо робити все можливе задля допомоги ЗСУ: проводимо благодійні ярмарки, виготовляємо окопні свічки, плетемо сітки. Ми, діти України,  хочемо забути все, як страшний сон! Забути біль, страх, сльози, відчай та жити у вільній, незалежній Україні! Хіба це багато?! Моя найбільша мрія - закінчення війни і наша перемога. Але не стерти з пам’яті всіх, хто віддав своє життя за наше місто й Україну! Дякуємо тим, хто в ці хвилини захищає нашу країну й кожного з нас!