Марія Олексіївна виїхала з окупованого Берислава й вивезла лежачу хвору матір і онуків, а їхні будинки зайняли окупанти. 

24 лютого вночі як почало гупати, так і по сьогоднішній день. Я спочатку думала, що то салюти. Дивлюся у вікно – вікна дрижать. Давай дітей будити, а потім почали знайомі дзвонити: сказали, що війна – от так все і пішло.

Мене все шокувало. Нічого не працювало, грошей не платили, стояли за буханкою хліба цілий день у черзі.

Коли їх дуже багато наїхало до нас у Берислав, люди покидали всі свої хати. Вони поселилися в наших будинках, заселили все місто.

Ми довго сиділи, голодували. Магазини були закриті. Нічого не працювало, а потім вони ще й почали паспорти видавати російські, хотіли дітей наших до школи відправити. Ми злякалися за дітей і вирішили виїхати. Я ще й лізла в підвал, впала, руку зламала. Зараз не зростається - одні проблеми.

Ми дуже важко виїжджали. У Василівці стояли, маму стареньку з собою вивозили. Вона неходяча. Ми всі дуже тяжко перенесли дорогу. Тваринок забирали, і кішечок, і собачок, всіх забрали.

Ми зараз на Західній Україні, в Хмельницькій області. Ми то там перебудемо, то туди переїдемо. Ми ще в Запоріжжі були, поки не виїхали на Хмельниччину. Куди була нам дорога, туди і поїхали. Де було житло, туди поїхали. Ми не вибирали нічого, ми дітей рятували.