Ми із Запорізької області, жили недалеко від Енергодару. Прокинулися від вибухів. Спочатку не зрозуміли, що сталось, а потім чоловік каже: «Це, напевно, почалася війна». 

В окупації ми прожили недовго, з пів року. Ліків не було, а мій чоловік гіпертоник, у нього постійний тиск. Вода була, з продуктами на початку було тяжко, але ж ми жили в селі, то щось таки було. З ліками було дуже важко, ми платили великі гроші, щоб привозили ліки з Запоріжжя. Важко переносити оці постійні обшуки. Ми дітей нікуди не випускали з двору, тому що боялися, бо росіяни постійно їздили селом. Не хотіли, щоб діти отримували російську освіту, тому влітку виїхали.

Виїжджали дуже довго. У Василівці на пропускному пункті стояли чотири дні у черзі. Дуже багато було машин, дуже тяжко виїжджали під обстрілами. Діти дуже тяжко це пережили.

Спочатку були в Запоріжжі, а потім там, де ми знімали житло, обстріли були, діти не спали, плакали, і ми виїхали. Зараз живемо у Дніпропетровській області в місті Кам'янському. 

У батьків уже вік такий, що вони їхати не захотіли. Залишилися в селі і мої батьки, і чоловікові. У них під тиском документи позабирали. 

Я не можу повірити, що таке з нами могло статися, що ми залишилися без домівок. Ну ми надіємося, що можеш хоч колись та поїдемо додому.

Майбутнє я бачу вдома, біля рідних і батьків. Щоночі сниться, як я їду до своєї мами. Я в це дуже вірю. Все одно, це все закінчиться і мої діти будуть ходити в свою рідну школу. Хочу застати батьків живими.