Задорожний Микита, учень 9 класу Харківського ліцею № 64 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Меть Людмила Василівна

"Війна. Моя історія"

Потяг рушив після паспортного контролю. За вікнами десь залишилась моя Україна, зраджена, зруйнована, згорьована. Ми розлетілися, як налякані птахи, бо не сила терпіти ці вибухи. Страх, паніка, сльози. А перед очима моя Салтівка….. Минув тиждень, як ми сидимо у шкільному підвалі. Тиждень, як ми не спали й рідко виходили на вулицю. Сніг, холод і вибухи. Цей підвал об’єднав нас, здружив. Колись незнайомі люди стали рідними.

Ми ділимося останнім шматочком хліба, п’ємо маленькими ковточками воду, щоб залишилася сусідові, хоч губи змочити. А довкола - вибухи. Ми вже й не рахуємо їх, просто пригинаємо автоматично голови. Рев літаків викликає жах. Його бачу в усіх. Жах і німе питання: «За що?»

Але я не маю права показувати свій переляк, уже дорослий, повинен триматися й допомагати іншим заспокоїтися. Та ,коли рука мами притискає до себе мою чуприну,  очі стають вологими , а серце вискакує з грудей. Бабуся мого однокласника  вечорами розповідала цікаві історії, а одного разу дістала збірник творів Г. С. Сковороди. Ми слухали її й ніби мандрували разом із філософом від села до села битими шляхами Харківщини.

Цікава людина цей Сковорода. Усе щось шукав. Міг стати співаком у хорі цариці, а став мандрівником і філософом. Надбав не багатства, а життєву мудрість, надав перевагу широким шляхам у спориші й густим зеленим дібровам.

Бабуся казала, що треба жити по совісті, як Григорій Савович, і тільки тоді ми будемо щасливі, і Бог благословить кожну нашу справу. Совість – єдиний моральний суддя, який карає суворо, але справедливо. Любов, дружба, розум, доброта, мудрість, вірність і щирість мають стати невід’ємною складовою нашого життя. Кришталеву совість не купиш, вона здобувається добрими справами, любов’ю до ближнього, самовідданістю.

А де ж совість у нашого північного сусіда? Де людяність? Де доброта й мудрість? Чи, може, їх ростили хижі звірі в глухих сибірських лісах? Гай-гай, не читають Г.Сковороду! Вони й Біблію до рук не беруть!

Думки рояться одна за одною, не можу заснути. Придивляюся до сусідів, що сидять і лежать поруч. Спільне горе змусило їх замислитися над власними вчинками, прислухатися до своїх і чужих слів, ділитися останнім шматком, прокладати місток від серця до серця. Раніше в погоні за матеріальними цінностями сучасники втратили й сили, і бажання плекати сад власної душі, відточувати грані кришталю своєї совісті. Люди, ніби птахи, що сиділи в золотій клітці життя. Чи щасливі вони були тоді, коли комфорт оточував?

Ні! Ціна щастя вимірюється не грішми, квартирами й машинами, а зрілістю душі. Тільки тепер усі це зрозуміли. Війна змінила пріоритети в житті. Спокуси вже ніколи не впіймають цих людей у свої сіті, світла душі не порушить зло, лицемірство, брехня.

Коли затихнуть вибухи, закінчиться війна, кожен із нас винесе із цього підвалу наймудрішу цінність : любов до ближнього – то найголовніший закон нашого життя. Ми  розправимо крила, відшліфуємо чистоту  душі та совісті, відбудуємо  країну, на граніті викарбуємо імена героїв-захисників і більше ніколи не дозволимо ворогам знущатися над нашою нацією.

Невільники не бувають щасливими. Ще філософ учив, що Царство Боже всередині нас. Щастя – у серці, серце – у любові.

Отже, ми повинні поважати життя , а головне –  бути вільними й незалежними. І тоді ніколи не висохне душі криниця, не потьмяніє кришталь нашої совісті.

Усе ніби у сні: вибух,пожежа, вокзал, море людей, крики, плач….Потяг рушає, і в одному із коридорів вагона їдемо ми. Куди? Чому? Хочеться прокинутись від страшного сну.

 Очі вихоплюють за вікном поодинокі дерева, але вони чужі, холодні й зажурені. Серце стискається від туги за рідним містом, однокласниками. Потяг везе мене в Польщу. Що чекає на нас там, у чужій стороні? Чи милими будуть спокій і достаток за межами моєї згореної України? Але я вірю, що дружній  народ, як і ми, українці, має добру душу та серце, чисту совість, мудрість і співчуття.