Балабан Уляна, студентка, Кропивницький фаховий коледж харчування та торгівлі

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бедзай Марина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Шок... Слово, яке описує мій стан та стан моїх батьків 24 лютого 2022 року.

Я з села Новопетриківка Волноваського району Донецької області. Як і кожне село мало свій вайб, щоразу згадую вечори коли з друзями гуляли вулицями рідного краю, то було щось неймовірне, але все має свій кінець, ось і нашому спокою настав кінець.

Почалося пекло...

В ту ніч я спала погано, прокинулася рано від розмови батьків по телефону з рідним братом, це була п'ята ранку. Я чула не всю розмову, він сказав про вибухи в порту, - " Ми прокинулись від сильних вибухів, зрозуміли що почалося…".

Пізніше я вийшла з кімнати до батьків, вони мені сказали - це: " Доню, ти не панікуй, але почалася війна." Нащо я відповіла "Я вже здогадалася".

Пекло в моєму рідному селі почалося п’ятого березня. За тиждень зник зв'язок, в той день вимкнули з світло. Було темно, страшно, близько шести вечора почався обстріл. Переживання, що у випадку чого з нами ніхто не зможе зв'язатися не  покидали моїх думок.

Найстрашніший було шостого березня, цей день я не зможу забути. Ми декілька годин були у підвалі, мене неймовірно трясло, мама ледь  могла втримати, спали в теплій одежі.

Коли ми зрозуміли, що нас окупували? Коли побачили автомобілі з тим знаком! Вони ходили з автоматами, думаю вони навіть не вміли ним користуватись правильно, - « Скажіть дякую, що нам сказали вас не чіпати, а то було б як у Бучі» - такі слова  вони сказали Так тривало шість місяців, поки ми не виїхали. За цей період було багато всього, ці нелюди тримали деяких у підвалі, катували, мій знайомий теж опинився там.

Погрожували навіть мені, один хлопець - "Вас мають вбити, або тут, або там... Тут через те що ви за Україну, там через те що ви були в окупації", він був з тих хто чекав на росіян, як і більшість населення.

Те що він образив мене нічого, він образив мою сім'ю, а цього було достатньо, щоб спровокувати на неприємності.

Як я себе намагалась відволікти?

Я вчилася вдома, по підручниках, я вірила, я хотіла здати екзамени та піти вчитись. Я лягала спати і молилася, щоб прокинутись, прокидалася від ледь чутного звуку. В мене була зібрана тривожна валізка, на випадок якщо доведеться швидко тікати. Що час їхати зрозуміли коли в кінці вулиці, 300-500 метрів від будинку лягло двадцять, а можливо і більше снарядів.

Шостого вересня ми виїхали з села. Для того щоб виїхати до Запорізької області, нам треба було пройти «фільтрацію» іншими словами дактилоскопію.

Ми проїхали багато блокпостів, на одному нас намагалися розвернути назад, але їм не вдалося.  Близько обіду ми були «на межі темного та світлого, тобто у Василівці, звідти тоді можна було потрапити на територію України, нам дуже пощастило, що близько одинадцятої ночі ми були вже у Запоріжжі.

Там нас розселили на ніч в садочки, нагодували, надали психологічну та медичну допомогу.

Я кожен день сумую за домом, мрію повернутись хоча б на трохи. Коли я про це думаю на очах з'являються сльози. Кожен день повертаючись додому я питаю у мами: "Телефонували з дому?", вона відповідає ні, і всередині все ламається. Пощастить коли їм вдасться зателефонувати, і я почую голос тітки, а коли почую голос бабусі або дідуся, ледь стримую сльози.

Щоразу кажу "Ми скоро побачимось!". І я чекаю цей день, день коли я зможу  їх обійняти, день коли наша родина знову збереться за один столом і в нашому домі настане мир та спокій.

Я ніколи вжитті нікому не бажаю відчути те, що відчувала я, те що відчули жителі Маріуполя.

Немає нічого дорожчого за життя, немає нічого теплішого ніж рідний дім, немає в світі приємнішого ніж розмова та обійми рідних.