Мені 35 років. Я мати-одиначка. Виховую дев’ятирічного сина. Живу в селі Олексіївка Нікопольського району Дніпропетровської області. У зв’язку з війною втратила роботу. Нову ще не знайшла. 

Про початок війни ми з сином дізналися з телебачення. Чули вибухи, коли росіяни захопили Енергодар і Каховку. Через тиждень евакуаційним потягом виїхали до Польщі, а звідти – в Німеччину. 

У Німеччині ми отримували матеріальну допомогу, але її ледь вистачало, бо потрібно було сплачувати комунальні послуги, проїзд, купувати продукти і дитячий одяг. Через незнання мови я не могла влаштуватися на роботу. 

На початку серпня ми повернулися додому. До приморозків просиділи в підвалі, бо були прильоти. Коли почалися морози, пересиджували обстріли в коридорі.

Щоб вийти на роботу, потрібно залишати сина самого, а він боїться. Виживаємо на гуманітарну допомогу. Добре, що є трохи землі. Посаджу овочі, а як дозріють, частину залишу собі, решту продам на ринку. 

Надіємося, що війна скоро закінчиться.