Глотова Дар’я Артемівна, 16 років, Сєвєродонецький багатопрогфільний ліцей Сєвєродонецької міської ради Луганської області

Від одного слова «війна» по тілу пробігають мурашки… Здавалося б, що у сучасному світі вже є інші способи вирішення суперечок, окрім фізичних, але в людині ще залишилися частка жорстокості та бажання бути лідером у всьому, тому трапляється таке… Двадцять шосте травня. Надворі майже літо.

Думки про відпочинок не полишали мене. Море, волейбол, табори, нові знайомства… Проте, в один момент я чую дивні розмови та помічаю якусь метушню.

Ігноруючи мої запитання, мама збирала валізу та наказала, щоб я теж узяла якісь речі. Я поклала у свій маленький рюкзачок різнокольорові олівці та всі цукерки, які мала, але в першу чергу - свій улюблений альбом.

Ми повечеряли. Так нічого й не пояснюючи, мама вкладала нас з братом спати, промовивши лише те, що через два-три дні поїдемо на відпочинок.

Я ще не встигла заплющити очі, як мій молодший братик уже сопів. Близько години лежала й слухала невиразні голоси рідних. Не витримавши більше, встала з ліжка й пішла до матусі, яка сиділа на кухні біля вікна.

Тоді я остаточно зрозуміла, що трапилось щось погане, і саме в цей момент у темряві, десь неподалік, за вікном щось дуже яскраво блимнуло, вибухнуло – аж стіни затремтіли. Мама подивилася на мене, узявши за руку, і я усвідомила – починалася війна…

Наступного дня спостерігала лише розгублені обличчя людей, купу валіз із речами й пакунків із документами. Я сіла біля вікна, щоб не заважати...

«Відчиняйте двері, цілуйте бабусю, допоможіть з валізами й ідіть до машини», - сказала мама. Було дуже страшно їхати в невідомому напрямку. Ми чули гуркіт вертольотів і танків…

Час минав. Наближався кінець літа. Родичі, які не поїхали з нами, телефонували майже кожного дня й розповідали, як справи. А я, не маючи вже терпіння знаходитися наче в неволі, питала маму, коли ми вже поїдемо додому…

Двадцять сьомого серпня ми повернулися в рідне місто. Відчуття були дуже дивні – ніби нічого й не трапилося. Після цієї події я ще довго розмірковувала про те, чому люди не вміють домовлятися й розуміти одне одного, але відповіді не знайшла…

На жаль, люди досі не навчилися вирішувати проблеми, застосовуючи свій розум, а не «кулаки». Та й не всім це дано… Можливо, повністю уникнути непорозумінь нам не вдасться, але прагнути миру повинен кожені з нас. Любити й поважати одне одного, дослуховуватись, цінувати – на сьогоднішній день це є найголовнішим у нашому суспільстві.