Як завжди, прокинулася і збиралася на роботу, а потім прочитала новини в телефоні, що розпочалася війна. У голові не вкладалося. Все-таки я зібралася і пішла на роботу. 

Я була техпрацівником у школі. Там усе й з'ясувалося. Дітей розпустили по домах. Ми підготували бомбосховища, а потім уже і самі пішли додому. 

По дорозі я побачила великі черги на заправках. І взагалі, весь шлях був заповнений автомобілями. Спочатку не розуміли, звідки ця паніка, куди люди їдуть, і що трапилося взагалі. 

Потім ще декілька разів нас викликали на роботу, і ми йшли. Уже прилітало кілометри за три, і було дуже страшно. 

Ми жили в приватному домі. Трималися вдома, поки можливо, але вже почало прилітати недалеко від хати. Сусіди виїжджали - і ми, не взявши практично нічого з собою, тільки документи і валізку, теж поїхали. В голові була думка, що я поїду на тиждень чи два, а потім усе одно додому повернуся. Потім ми чекали повернення рік, і вже другий чекаємо. Наш будинок поки тримається. Я їздила туди рази чотири, йшла на такий ризик. 

Ми жили, нікого не чіпали. Хоч життя і було складне, на мінімальну зарплату, але нам було цього достатньо, щоб жити щасливо. Ми мешкали у своєму будинку, мали плани на майбутнє. А наразі у нас немає майбутнього, живемо одним днем. Сподіваюся, що сама буду жива і дитина також. Але тримаємося. Сподіваємося, що коли це все завершиться, то ми повернемося і все відбудуємо, знайдемо сили і час. І в нас усе знову буде так, як і до цього.