Мені 35 років. Маю чоловіка й тринадцятирічного сина. Ми живемо в місті Снігурівка Миколаївської області. Винаймаємо житло, бо наш будинок розбитий внаслідок обстрілу, що стався на Великдень. Син досі прокидається ночами і плаче.
Коли я дізналася, що почалася війна і почула перші вибухи, мене охопила паніка. Спочатку ми жили в підвалі. Потім переїхали в будинок родичів. Там нас було шестеро. Ми допомагали одне одному. Не було світла й води. Ми під обстрілами бігали до струмка по воду. Чекали на дощ, щоб випрати речі.
Летіли осколки – я накривала собою сина.
Ми близько року були в окупації. Я плакала, коли нас звільнили. Після деокупації ми з чоловіком повернулися на роботу. Хочемо, щоб якнайшвидше закінчилася війна.
