З початком війни з'явився страх за життя дітей, рідних. Старша донька, яка мешкала зі своєю сім'єю у Бородянці, умовила мене з меншою дитиною виїхати за кордон. В той час наше місто знаходилось в оточенні. Ніякої гарантії, що ми зможемо живими виїхати на безпечну територію, не було. Але ми вже побачили наслідки "русского мира" в Бородянці, і тому ці жахи нас дуже лякали. Ми зважились. Дуже хвилювались, але нам вдалось виїхати в Польщу, а потім в Нідерланди. Там ми пробули 7 місяців, але дуже сумували за домівкою, мріяли повернутись додому. Більше не змогли знаходитись на чужині і прийняли рішення поїхати додому. Дома і "стіни допомогають", ми були щасливі, що знов опинилися у своїй домівці.
Але "рашисти" і далі не дають нам спокійно жити на своїй землі. Наше місто периодично обстрілюють ракетами, руйнуються будинки, страждають люди. В цей період знов повертається відчуття небезпеки та страху.
Ми чекаємо, віримо у нашу перемогу і дуже сподіваємося на мирне та спокійне життя в нашій рідній Україні.

Найважчим для нас було загибель сотень невинних мирних людей, загибель знайомих.

У нас під час оточення міста позачинялись всі провідні магазини і аптеки. А де ще щось і працювало, то там були величезні черги, усім не вистачало.

Дитина тільки бачила наслідки обстрілів, руйнації будинків.