«Ми б нікуди не виїжджали, але дуже сильно стріляли»

Наталя Петрівна хоче назавжди забути про страшні обстріли, які змусили їх з дочкою тимчасово шукати притулку у родичів. А коли повернулися, у квартирі не було жодного цілого вікна.

Живу я із донькою, вона інвалід другої групи. Тож нам і до війни жилося несолодко. А у війну ще й квартира постраждала. Дуже нам тяжко було.

Для нас війна почалася десь у лютому 2015 року, коли були сильні обстріли. Нам тоді племінник допомагав виїхати до родичів на Житомирщину. Пробули там місяць, мабуть, і знову повернулися. Ми б нікуди і не їздили, але дуже сильно стріляли. Поки нас не було, у квартирі усі вікна вибило. Дуже багато було такого, що навіть не хочу згадувати.

Ми півроку пенсію не отримували. Доброю підтримкою була допомога від Ріната Ахметова. Ще трохи допомагали друзі, але переважно Фонд. То була сильна підтримка, гарна допомога була.

Війна змінила наше життя. Я не можу поїхати до Єнакієвого до своїх родичів, на могилу батьків. Нікуди не їздимо.

Мрію про одне – щоб закінчилася війна. Найбільше цього хочу.