Я народилась і жила у Гуляйполі. Вийшла заміж, на 26 років поїхала жити до Куйбишевого Запорізької області. Потім повернулася у батьківський дім. Працювала, тримала домашнє господарство, город. Почалася війна і все полетіло шкереберть. 

Про те, що рашисти напали на Україну ми почули по телевізору. Родичі з Куйбишевого зателефонували і розповіли, що росіяни проходять село Благовіщенку і що мирне населення вийшло на мітинг, щоб їх не пропустити. Російські військові автоматними чергами примусили цю колону розійтися. Люди розійшлися, інакше їх би розстріляли. Буквально за добу окупанти все забрали під себе і дійшли до Гуляйполя, села Дорожнянка. І почалося у нас життя під бомбардуваннями. 

З перших днів війни рашисти нас почали обстрілювати. З 2 березня вже не стало ні світла, ні води. Через півтора місяці не стало і газу. На даний момент немає нічого: ні світла, ні води, ні газу. Ми змушені були цілодобово сидіти у погребі під бомбардуваннями. Фактично  така ситуація продовжується і донині. Тривають щоденні обстріли. Вважайте, що міста вже немає. Центр Гуляйполя повністю розбитий. 

Тоді, коли ви вперше телефонували, снаряд влучив мені у хату. Розбило багато чого: вікна, двері повибивало, покрівлю побило. Довелося їхати і хоч щось робити задля того аби будинок зовсім не зруйнувався. 

На рідних ситуація вплинула погано. Мій брат із Донецька. З 2014 року поневіряється по всій Україні. Залишився без житла. З ним я востаннє бачилась 17 лютого, перед війною. Син один у Запоріжжі. Другий так і живе у Гуляйполі. Розкидало по всій Україні. Попереднього життя вже немає. І що нас чекає у майбутньому - ми теж не знаємо. Живемо одним днем. Без роботи. Я живу на дві тисячі виплат як переселенка. Син живе без засобів для існування. Зарплатні ніякої не отримує, бо роботи там немає. Дякую, гуманітарну допомогу дають раз на місяць. 

Шокує те, що було все, а залишилась без нічого. Ні сіло, ні впало - напасти на братню країну. Половина братів-сестер в росії, половина - тут. Це шок, як так можна? 

З перших днів війни мене умовляли виїхати з міста, але півроку я залишалась у Гуляйполі, нікуди не їхала. Дякуючи знайомим, я тепер у Запоріжжі. Хоч не бачу щоденних обстрілів. Хоча це - не родичі і не дуже близькі люди, а вийшло, що вони мене забрали і прихистили. 

Я виїхала гуманітарним автобусом. Не дуже було просто. Автобус стояв у центрі, мені треба було до нього дійти, а постійно бомбили. І чи буде той автобус чи не буде, чи сяду я на нього чи не сяду - було невідомо. 

Думаю, що ми повинні перемогти і відстояти Україну. Я вірю в це. І з самих перших днів війни вірила. Я на це дуже сподіваюсь.