У лютому 2022 року я разом зі своїми двома дітьми була вдома у м.Славутич Київської області. Цей страшний ранок почався із дзвінка: моєму чоловікові подзвонив батько (початок п'ятої години) і сказав, що вороги зайшли зі сторони Чернігівської області з білорусі. Чоловік у мене військовий, він швидко зібрався й пішов.

А я залишилася плакати на кухні. Діти ще спокійно спали. Не знала, як їм про це сказати.

Найстрашніше було тоді, коли в нас не було світла. Ми були заблоковані, не могли ні виїхати, ні заїхати. Не було їжі. У нас електроплити, тому готували на вогнищі. Кум десь добув карасів. Ми їх смажили. Почався повітряний бій, бо йшла боротьба за Чернігів. Сильний вибух. Всі почали бігти ховатися, а я стояла з пательнею в руках.

Донька крикнула мені: "Мама, тобі що дорожча риба, чим життя?". Це мене вивело зі ступору. Я побігла за іншими. Але з карасями в руці.

Під час війни стикнулися з гуманітарною катастрофою. Було мало їжі, медикаментів , бо не привозилося в місто нічого. Але ми ділилися. А молоко та картоплю нам привозили люди із сусідніх сіл.

Ми зараз разом з родиною, Слава Богу. На початку війни ми не бачилися з татом та чоловіком 4 місяці.

Я з дітьми після відходу ворогів виїхала в Житомирську область, а чоловік залишався на обороні Києва. Сім'я моєї подруги прийняла нас на 2 місяці до себе жити, ділилися не тільки їжею та дахом , але й теплим словом. Наразі робота у мене є. До війни і зараз я працюю вчителем у ліцеї.

Є речі, які нагадують  про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року. Плед.

Цей плед був улюбленим для мого трирічного сина. Я кутала малого в нього, бо було холодно. Хоча плед трохи підгорів від вогнища тоді, але я його не викинула. Він нам допоміг.