Ми з донькою переселенці з м. Бахмут Донецької області. Я маю статус одинокої матері. В рідному місті ми потрапили під авіаобстріл. Ми були з донькою на вулиці, коли в будівлю поряд влучило три авіабомби. На нас полетіло каміння та уламки від зруйнованого будинку. Ми дивом вижили. Це було 16 травня 2022 року. Потім ми на протязі тривалого часу пережили багато обстрілів. Це дуже її травмувало. Після цього ми досі не можемо оговтатись. Це був великий стрес для нас і особливо для дитини. Після цього ми змушені тікати з міста, бо його бомбили цілодобово. У нас не було грошей на оренду житла в евакуації. Тому ми поїхали туди, де знайшли безкоштовне житло. Ми поїхали до міста Нікополь. Але потім почали щоденно обстрілювати і Нікополь. У нас не було грошей, нам більше нікуди було тікати, тому ми 4 місяці жили в Нікополі під обстрілами. Це були жахливі обстріли з градів і артилерії щоночі. А іноді і вдень. Ми не могли вийти навіть на вулицю на свіже повітря. Кожну ніч ми думали, що зараз помремо. Снаряди градів прилетіли і на подвір'я будинку, де ми живемо і поряд з будинком. Після цього ми лякаємось з дитиною кожного гучного звуку. Донька боїться залишатись одна. Вона кожний вечір плаче, що боїться обстрілів. Ця війна і пережитий жах дуже негативно вплинули на наш психологічний стан. Донька стала гірше вчитись, у неї є ознаки депресії, бо вона нічого не хоче, у неї ні на що немає сил. Постійно плаче, що хоче додому. Але рідний Бахмут окуповано, всі будівлі міста зруйновані. Я також перебуваю в депресії, бо не бачу майбутнього для себе і своєї дитини. Не знаю, як жити і що робити далі. Ми переїхали до Києві від відчаю. Бо Нікополь вже дуже сильно бомблять. Я сподівалась знайти роботу в Києві. Але скрізь одна відповідь - ми вам зателефонуємо. Надсилаю резюме на вакансії, а звідти тиша. Я у відчаї, що не можу знайти роботу, що немає грошей, ні за що жити далі і ніде. На нервах від війни у мене погіршилось здоров'я. Дуже погіршився зір, я зібрала усі необхідні документи і чекаю своєї черги на МСЕК на оформлення інвалідності. Але як нам жити далі і за за що, я просто не знаю. Іноді навіть немає сил встати з кроваті. Найважчим для нас було покинути рідний дім. Коли ми їхали з дому, ми дуже плакали і не хотіли їхати. Але навколо йшли обстріли, тому ми змушені були рятуватись. Найважче було втратити рідний дім, бо усі будинки в місті тепер зруйновані або спалені. Донька дуже страждає за рідним житлом, постійно плаче що хоче додому. Я теж у відчаї, бо ми тільки купили свою власну квартиру, тільки обжилися. Ми були щасливі. А зараз лише порожнеча в душі. Ми стикнулись з нестачею їжі та медикаментів, бо в нас постійно не вистачає грошей на купівлю їжі. Я не можу забезпечити дитині повноцінне корисне харчування. Мені потрібні ліки, бо окрім інвалідності, у мене є ще супутні захворювання, але я не маю грошей на дообстеження і купівлю ліків від цих хвороб.