Сергій Олександрович впевнений, що ця війна – це щось ненормальне з багатьох причин. Вона не повинна була статись взагалі. Але надії на її швидке закінчення в нього немає.

У мене жінки давно вже немає, померла, є двоє дітей. Зараз вони поїхали в Туреччину, а я приїхав у Запоріжжя. Я з Нікополя. Мені 46 років.

Я поїхав у Запоріжжя ще перед війною. Працював в охороні, і зараз тут працюю. Після початку війни просто переїхав остаточно. Сів на електричку і поїхав. Я розумів, що потрібно звідти виїхати. Розумів, що ми заважаємо Збройним силам. Вони можуть зайняти ті позиції, де ми живемо, а ми стоїмо на заваді. Подумав і поїхав.

Ми ніколи не думали, що так станеться. Були як браття, і таке почалося. Усі розуміють в світі, що це неправильно. А росіяни поводяться, як середньовічні люди - ні дипломатії, нічого.

Страшно за дітей, за людей. Зараз у Нікополі і районі стріляють.

Важкувато зараз жити. Часто світло пропадає. Коштів не вистачає: потрібно за квартиру платити, і матері допомагати – вона у Нікополі залишилась. Дякую Фонду Ріната Ахметова - я отримав допомогу, яка на той час була для мене дуже важливою. Дякую Фонду - він і дітям багато допомагає.

В цілому я усе адекватно переношу. Розумію, що всім зараз тяжко. А комусь іще складніше: в когось житла немає. Стільки людей по містах роз’їхалося.

Я не знаю, коли та війна скінчиться. Мені здається, до весни вона ще не закінчиться. Але це моя думка, а там - хто знає.