Тютюник Юлія, 16 років, ЗОШ I – III ступенів № 13.

Війна для мене почалась, коли мені було ще дев’ять років. До того в мене було щасливе дитинство з батьками, з найкращою бабусею, з друзями. Я мало що розуміла тоді. Дорослі чомусь метушилися, переживали, щось обговорювали. А в мене з’явився страх. Ні, не той, коли вимикають світло вночі, не такий, коли розповідають страшну казку. Той страх, який я усвідомила потім.

Все почалося для моєї родини з чоловіків у формі зі зброєю у моєму дворі. Вони прийшли і сказали не турбуватися, але сховатися в захищене місце.

Потім почався обстріл. Ми були в підвалі, де було холодно і страшно. Цей, як здавалося, звичайний літній день став початком страшних подій.

Ішов час, минало моє дитинство. Кожного ранку мама водила мене до школи  і чергувала, поки ідуть уроки.

А одного разу я затрималася після школи пограти з друзями. Це мало не коштувало мені життя. Я прибігла додому і одразу почула дуже сильний вибух.

Мама накрила мене собою, запахло пилом і порохом. І знову страх, сльози і думки: якби я не встигла.

Це продовжувалося довго, майже кожен день у підвалі, я зрідка виходила на вулицю, у мене з’явилися депресивні думки. Було дуже важко морально. Потім не стало дорогої мені людини, моєї бабусі. Я рано подорослішала і почала турбуватись про те, про що звичайні діти не думають взагалі.

Молитви до Бога. І безкінечне очікування миру. Ми всі стикнулися зі страшною реальністю, яка не відпускає. І страхом. Що далі?

Кожного дня ми живемо вірою і оптимізмом. Кожного дня ми сподіваємося, що настане час, коли прийде мир у наш рідний край. Буде тихе життя, як раніше… Не буде страху ні в душі, ні за майбутнє. Миру і щастя нашій рідній країні!