Ми переселенці. Живемо, хто знає де, від рідної хати в місті Звягелі. А до війни проживали в Донецькій області біля Мар’їнки. Я бухгалтером була, мені 42 роки. 

24 лютого був день шоку. Ми не вірили, що війна почалася. Ми в перші дні старалися побільше всього купити, а потім виїхали. А тут все є, можна все купити.

Все шокувало. Був шок, коли все падало на голову, і прийшлося швидко виїжджати з села.

Були обстріли. Впало в дворі. Вибило вікна, двері. Ми були в хаті в той час. І тоді нас сусід вивіз в сусіднє село, а потім вже поїхали сюди. Тут син жив на той час. До нього поїхали.

Раніше родина вся в кучі була. А зараз - хто де. Живемо і не знаємо, що буде далі. Як далі жити і що нас чекає.

Чекаємо скорішого завершення всього цього. Чекаємо перемоги. І думаємо, що життя буде краще. Надіємося, що буде все добре. Буде Україна процвітати, підійматися.