Сім’я прикордонника з Луганщини пробула в окупації майже пів року. Виїжджати в Україну їм вже довелось через Росію і Прибалтику

Про початок війни ми дізналися з новин. Мости були підірвані, тому ми не змогли виїхати в той день. Не знали, куди їхати і що робити, яка була ситуація по всій Україні. Ми були майже пів року в окупації. Не було зв'язку. До нас ходили постійно, тому що ми сім'я прикордонників. Важкувато було.

У нас двоє діток, тому потрібно було виїжджати. Потім якось виїхали з Божою поміччю. На той час у чоловіка була ротація. Ми знали, куди їхати, але у нас був відкритий один напрямок – тільки через Росію. Луганська область була окупована, тому інакше ніяк. 

Коли ще були Лисичанськ і Сєвєродонецьк під Україною, коли велися бойові дії, там був коридор. Але з двома дітьми там було б нереально виїхати, тому що там були чеченці, і ми не ризикнули. Їхали потім через всю Росію. 

Ми були в дорозі майже шість діб. Простояли на кордоні Росії з Латвією майже три доби. Це було літо, було в бусі троє дітей та вагітна жінка. Якось достояли, виїхали.

Спочатку ми були у Львівській області, тепер - в Черкасах. Шокувало, коли ми почали документи відновлювати, бо нашої області нема в базах. На той час нам було важкувато. Так, ми проїхали з одним паспортом через три країни. А щоб встановити решту документів, довелось побігати. Допомагали нам перший час фонди різні, а тепер прилаштувалися. Зараз все добре: працюємо, навчаємося, живемо якось далі.

Мріємо, щоб чоловік повернувся – це найголовніше. Хочеться побувати вдома. Розуміємо, що там жити вже не зможемо, тому що побачили людей з іншої сторони. Хочеться відвідати могили батьків, побачити рідний дім і жити далі. Головне, щоб закінчилася війна, а потім якось буде.