Я з Миколаївської області, Баштанського району. До війни жили мирно, працювали. Коли радощі були, коли - печалі, в кожного своє. Ну а в окупації нам дуже тяжко було і морально, і фізично. Ні магазинів не було, ні газу. У нас газ привозний у балонах.Ми пекли, жарили, варили на кострах. Холодно і голодно було. Слава Богу, своя картошина була - можна було хоч картоплі пожарити чи відварити.

2 березня окупанти пройшли через село. 

Ми і кричали їм, і обзивав їх, і каміння кидали, а що з того, хто нас слухав?  Ми казали росіянам: «Чого ви до нас прийшли? Ми вас не гукали! Ми у вас не просили ніякої допомоги, нас ніякі Бандери не пригнічують!» 

А що їм стукнуло в голову - Бог їх знає. Ми боялися, як вони заходили з автоматами в хати і в кожен куточок заглядали, в кожен сарай. Допитувалися, чи транспорт є.

Ми живемо над річкою. Недалеко біля річки щось підірвали у нас шибки повилітали. І ми стали боятися кожного шороху, кожного вибуху. 

Коли наші зайшли в село 11 листопада 2022 року, це така була радість! Це невиносима була радість, навіть мужики плакали. Ми думали, що це все вже закінчується, а воно до цих пір не закінчується. Будемо надіятися на краще, вірити, допомагати.

Найзаповітніше бажання - щоб поскоріше настав мир, і щоб діти не гинули нічиї: ні мої, ні чужі. Хочу, щоб закінчилася війна і почалася відбудова нашої країни.