Я була на дачі, і як почали стріляти! Літаки літали, вертольоти, чого тут тільки не було. Я сяк-так прибігла додому й ховалася в підвалі. Було дуже страшно.

Одного разу в нас були відкриті вікна, вибило всі. Дірки просто під вікнами. У сусідів теж вікна були розбиті. Сусідка навіть не чула й не бачила, коли це сталося. Може, її не було вдома. Як так вийшло, не знаю.

Дуже запам’яталися перші дні, коли почалися обстріли. Після цього ми боялися ввечері йти додому, часто ночували в підвалі. Я живу на третьому поверсі багатоповерхового будинку. Нікуди не виїжджала, мені немає куди. У мене немає родичів. Я була наймолодшою, але всі вже померли.

У фінансовому плані стало дуже складно, усе подорожчало. Відносно безпеки – зараз трохи затишшя, але іноді буває щось на лінії розмежування. Нещодавно було дуже близько, бахало дуже. Це все нерви, переживання, страх...

Через війну стало не цікаво. Немає ніякого прагнення, ніякої надії. Не живемо, а виживаємо. І так день до вечора, хоча б щоб Бог дав живою бути й щось поїсти. Немає ніякої радості, нічого немає абсолютно. Ось такий стан. Раптом кінець світу, і все...

Рінат Ахметов – молодець. Нам вистачало від нього допомоги, були і крупи, і олія, і молоко. Це була дуже велика допомога. Спасибі йому, дай Бог здоров’я.