Живемо ми в місті Лебедин Сумської області. Я в декреті, чоловік працює. Мені о п’ятій ранку зателефонував брат і сказав, що почали стріляти. Ще одна знайома сказала, що почалося. І ми побігли ховатися по підвалах, боялися, щоб ракета нікуди не прилетіла. Більше всього я за дітей боялася.
Ми запасливі люди, у нас їжі трішки було. Наступного дня ходили по магазинам і трошки запаслися. У нас газова плита й пічне опалення, світло почало пропадати, коли вже були сильні обстріли, але рятувала пічка.
Найстрашніше - коли літали літаки і бомбили. Ми в підвалах просиділи до середини березня.
Найприємніше - коли звільнили Сумську область і Тростянець. Ми ближчими всі стали, ріднішими. Допомагали один одному.
Чим скоріше війна скінчиться, тим краще, тому що вона вже дуже багато людей забрала. Я думаю, що в майбутньому все буде добре, будуть діти навчатися, радіти життю, ходити в садочки.
