Мені 32 роки. У мене дружина і десятирічний син Едуард. Ми живемо в селищі Нова Галещина Полтавської області. 

У перший день війни я їхав на роботу. Коли вийшов з потяга, працівниця вокзалу сказала мені, що почалася війна. Я не повірив, але потім зайшов в інтернет, прочитав новини і переконався в цьому. У перші дні ми боялися, що окупанти дійдуть до нас. Їжі й води нам вистачало. Були проблеми з бензином і світлом. 

Найбільше мене шокують обстріли житлових будинків, торговельних центрів і загалом цивільної інфраструктури. От, наприклад, у торговельний центр у Кременчузі влучила російська ракета – загинули ні в чому не винні люди.

Війна зблизила нашу сім’ю і всіх наших рідних. Тепер ми частіше телефонуємо одне одному і цікавимося справами одне одного. 

Своє майбутнє я бачу у вільній Україні, яка стане гарною, процвітаючою європейською країною.