У кінці березня – на початку квітня 2014 року я їздила на курси в Луганськ. Було дуже важко діставатися, уже почалися блокпости, було напружено. Закінчувала курси, а потім був авіаудар по облдержадміністрації [2 червня 2014 року]. Я цього не бачила, саме виїхала звідти. Звичайно, була щаслива, що виїхала. У той день я була в Луганську, але встигла виїхати, а потім почалося...

По-справжньому сильно я відчула війну 30 жовтня 2014 року, коли обстріляли наше селище. Тоді деякі жителі загинули. Почалася метушня, паніка.

Я нікуди не виїжджала, залишилася, працювала. Куди було їхати? Ніхто не очікував, що почнеться така серйозна війна. Усе було несподівано. Думали, десь буде, а у нас – ні, але воно і до нас прийшло.

Одну жінку [тоді] поранило, одна загинула. А так тоді обійшлося. Потім у кінці жовтня пострілювали, переважно обстрілювали блокпост. Ми боялися, але сподівалися на краще. Але потім, десь із 20 січня 2015 року, місяць, це точно, неможливо було нікуди вийти. Над нами сильно летіло. Ми сиділи в підвалах, було дуже страшно. До роботи мені було мало бігти, всього два будинки. Мені хотілося поповзом дістатися на роботу, щоб людям допомагати. Чесно кажучи, побоювалася. Дітей я відправила, вони виїхали в Лисичанськ.

Не було води, світла, підвал – такі речі ми відчували...

Я стала хворіти дужче, у мене цукровий діабет, а тоді цукор скакав ще вище, я підвернула ногу. Тепер у мене і з ногою проблеми. Зараз уже трохи забулося, не так стріляють. А тоді страх жахливий був... Бувало, біжиш ближче до під’їздів, якщо раптом щось десь, щоб встигнути заскочити.

Уже майже рік дуже не стріляють, але страх все одно залишився. Якщо десь щось вибухне чи стрельнуло, лізе все в голову те, що раніше відбувалося – і страх бере. Не хотілося б, щоб знову таке почалося. Це дуже страшно…

Я завжди була серйозною людиною, а зараз ще більше стала. Ми зрозуміли, що таке смерть, бачили людей, яких убило. Коли дуже стріляли, це був 2015 рік, було таке, що хлопці [військові] з нами шматком хліба ділилися й давали їсти, у них там каші варили. Адже не було ніяких постачань у той час, нічого не привозили. Солдати нам хліб давали. Потім гуманітарки почалися. А зразу нічого не було. Усе обірвалося, деякий час сиділи без грошей, без магазинів – без нічого.

Потім я ненадовго виїжджала, довелося виїхати на лікування ноги. Мене місяць не було. Коли виїжджала, плакала. А потім, коли назад в’їжджала, мені ще гірше було, як побачила, що із селищем... – усе обірване, дахи дуже розбиті, вікна розбиті. Але потім прийшла весна і якось жити захотілося.