В окупованій Снігурівці панувало беззаконня

Я народилася в Луганській області, у місті Кадіївка, потім моя родина переїхала  у Снігурівку. Тут я отримала освіту, працювала в дитячому садочку, вийшла на пенсію. Мені 62 роки.

Коли почалася війна, були вибухи сильні. Ми заховалися у сусідів у підвалі п'ятьма родинами. Коли знайомі нам сказали, шо росіяни вже у Снігурівці, ми боялися навіть на вулицю вийти. Окупанти ходили попід хатами, їсти просили, у когось забирали харчі. Страшно було.

Ми жили без води і світла дев’ять місяців. Готували на вогнищі. Бувало, росіяни напивались і не давали нам спокою. Ми ночували в підвалі, бо нас сильно бомбили. У сусідів приліт був, постраждали й вікна, і шифер. У нас магазини не працювали. Ні поліції не було, нікого - справжнє безвладдя. Було страшно жити, ми на одних пігулках трималися.

Ми голодували. На городах нічого не виросло, хоч ми й саджали. Води не було, треба було ходити до криниці і стояти в черзі під обстрілами.

Виїжджати нам пропонували, але ми не мали коштів, і їхати нам було нікуди. Та й боялися хату кидати. В тих людей, що повиїжджали, росіяни розграбували все. Люди у порожні домівки повернулися. Навіть виделок і ложок не залишилось.

 Нас змушували голосувати, до Херсонської області хотіли забрати силою, але ж ми - Миколаївська область. Нас змушували йти на мітинги. З автоматами приходили по п’ять чоловік, перевіряли документи. Бронетранспорт їхній їздив, стріляли.

Ми ночами не спали, бо страшно було. Люди гинули, їх розривало мінами. Знайомих багато загинуло. Коли наші прийшли, ми всі плакали від полегшення, сміялися. Люди вибігали на вулицю, виносили останнє, у кого що було, пригощали солдатів, обіймали їх. Щасливий був день. Дякуємо нашим хлопцям!

Ми вже трішки забули про жахи окупації, у нас світло з'явилося. А з Великодня нас почали обстрілювати. Учора сім'я пішла по гриби, і підірвалися люди. На кладовище теж не можна йти. Знову вибухи в нас, стріляють, літаки кружляють. Тяжко зараз. Усе повернулося - у нас знову бойові дії.