Катерина Вербецька

Одеський ліцей №49, 10-А клас

Вчитель, який надихнув на написання есе: Мацичко Галина Василівна

"Війна. Моя Історія"

24 лютого 2022 року мав бути звичайним холодним зимовим ранком. Я прокинулась від приємного запаху з кухні. Мене ніжно обійняла мама, а потім тато. А потім.. Почалась війна. В одну мить усе зруйнувалось. Чому? За що? Питання, які в моїй голові досі звучать. За що і чому я маю відчувати цей нестерпний біль? Чому не можу жити і не боятись? Чому я живу не своїм життя у не своїй країні? Чому відчуваю журбу і страх?... Смертельну боязнь за себе, за свою сімʼю, за своїх близьких. Цей страх не можна зрівняти ні з чим.. Перший день, другий, третій, десятий.. Батьки вже не витримують і ми їдемо до бабусі в село. Ніколи не забуду те, як збирала речі з молитвою в голові і такими словами: «Господи, будь ласка, зроби так, щоб я сюди ще повернулась». Їхали 100 км. Шлях, який зазвичай долали за півтори години, розтягнувся на вісім. Увесь цей час я дивилась на те, як мами з малесенькими діточками пішки йдуть до молдавського кордону, адже були страшенні затори. Мами рятували своїх дітей.. Уявляю, що коїлась в їхніх душах, адже і моя мама рятувала своїх дітей. Коли ми нарешті приїхали, бабуся впала на коліна і почала дуже плакати, дякуючи Богу, що ми живі. Я це ніколи не забуду, особливо її очі.. Очі моєї найріднішої бабусі були такі нещасні. Мама обійняла свою маму так, як ніколи до цього не обіймала..

Тато поїхав додому… Та спокійні дні не наступили. З настанням найстрашнішого для мене часу - ночі, в голову забирались найжахливіші думки. І одна з них була: «Господи, якщо сьогодні вночі нас прийдуть вбивати, зроби

так, щоб ніхто не мучився». Мені було 14 років.. Я боялась дихати, коли чула найменше шарудіння на вулиці. На кожен гавкіт собаки моє серце завмирало. В такому страху я прожила 4 місяці.

Мама не витримує. Їдемо за кордон. Моє серце розривається на гострі шматочки. В голові крутилось лиш одне: «А як же тато? Як ми його тут залишимо? А якщо я його більше ніколи не побачу?...»

Але я вже нічого не могла вдіяти. Сиділа на кордоні і не розуміла, що відбувається. Хотіла зникнути, але розуміла, що це не можливо.

Чужа країна, чужа мова, чужа я. Перше вересня…Мене віддали в школу за кордоном. Чому я маю сюди ходити? На мене дивились, як на інопланетянина. Що я відчувала на той момент? Нерозуміння усього. Почались перші образи. Мені казали, що я ніхто. Казали, що в мене нема імені. Бажали смерті мені і моєму народові. Як би я не була вдячна країні, яка мене прийняла, та я ніколи не пробачу того, як мені бажали смерті. До мене ставились, як до сміття, лише через те, що я українка. Хтось досі каже: «Хіба це українці, які виїхали за кордон?». Там засуджують, тут засуджують. Чому мене за все засуджують? Хіба я винна? Хіба я така погана? Увесь час хочу додому, так хочу, що навіть ніхто не уявляє. Моя душа ніколи так не рвалась на частинки, як у Чехії. Я ніколи не проживала того, що я проживаю тут. Мені важко, але цього ніхто не зрозуміє, поки не переживе…

Чи змінилась я? Так. Я ніколи такою не була. Такою сильною, якою стала. І я зрозуміла, в чому моя суть. Моя

суть в тому, що я українка. Незламна і непереможна. Я готова робити все заради волі. Це ми - українці. Де б не були, все одно будемо тими, ким є.

Стійкими і нездоланними. Сильними і єдиними.

Ми повинні триматись і йти далі, не дивлячись ні на що. Я впевнена в тому, що наші вороги отримають все те, що отримали ми. Ми боремось до кінця, а вони будуть покарані. Вірю, що правда восторжествує. Все буде Україна!