Мені 55 років, проживаю в Охтирці. На початок війни проживала з онуком, а донька з зятем працювали в Чехії.

Десь о п’ятій ранку прокинулася від вибухів, а потім почали їздити танки. Біля нас бій був недалеко – у мене і дім постраждав, і вікна вилетіли. Страшне, що робилося!

Був великий страх за онука - щоб з ним нічого не трапилося. Важко було дуже вивезти його до батьків. Ми спочатку виїхали у Полтаву, а звідти вже добиралися до Чехії. Я вже повернулася додому.

Дуже було страшно. В мене родичі проживали, бо у них не було тепла, коли ТЕЦ розбили. А потім вони мені допомогли виїхати в Полтаву.

В перші дні війни було і світло, і газ. Звісно, розбивали і відключали, але якось справляли. Ну і фонди допомагали. Від Фонду Ріната Ахметова я отримувала допомогу.

Знову ось недавно стріляли поруч. Я так перелякалася, що і не сказати! Ховатися ніде. Погріб у нас ніякий, така що страх постійний. Ми біля кордону живемо - то стріляють кожен день. 

Мені дуже хочеться, щоб війна закінчилася раптово – так, як вона і почалася. Прокинемося зранку, і нам скажуть, що війна закінчилася.