Цендра Віталіна, Міжгірський ліцей №2 імені Августина Волошина, 10 клас
Викладач, що надихнув на написання есе – Юртин Ірина Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого – день, який не забуде жоден українець чи українка. День, який вніс суттєві зміни в життя кожного. Це день, який перетворив життя на страх, тривогу і позбавив його кольорів.

Він залишив тільки монотонні відтінки тривоги, втрати і болю. 24 лютого розділило життя на щасливе «до» і жахливе «після».

Не знайдеться людини, якої б не торкнулася ця війна, хоч кожен переживає її своєрідно. Хтось на передовій відвойовує наш суверенітет, а хтось допомагає в тилу. Безліч тих, хто був змушений покинути свої домівки через ненаситного узурпатора, який безпідставно вирішив, що може вирішувати людські долі.

Скільки людей залишилося без домівок і змушені переїхати у безпечніші міста й почати все спочатку. Хтось взагалі покинув нашу країну, можливо, назавжди. Безліч дітей стали сиротами, втратили батьків на фронті?

А скільки матерів уже зараз оплакують своїх загиблих синів, і кожен новий день приносить рани, коли вони згадують усмішки дітей. Що відчувають матері, які хотіли подарувати дітям найкраще дитинство? Яке ж буде в них дитинство?

Воно ніколи не буде безтурботним і звичайним, вони – діти війни. Скільки героїв загинуло, боронячи наші кордони… Як це – страх невідомості перед майбутнім?

Проте, важкі часи народжують неймовірно сильних духом людей. Ми будемо боротись до кінця за нашу землю. Я не знала, що таке війна.

Це було для мене чимось неможливим, нереальним, наче з книжок чи фільмів. Аж до лютого 2022 року.

Прокинувшись о 7:24 до школи, я почула новини з телевізора: «сьогодні зранку почалося повномасштабне російське вторгнення і бомбардування всіх областей України». Мої емоції не можна було зрівняти ні з чим: страх, тривога, безпорадність і невідомість.

Але найбільше переживань було зосереджено на сестричці, яка в цей момент була в Києві. Вона не змогла виїхати з Києва на самому початку вторгнення через страшні затори та фактично повну відсутність функціонування логістики.

Дні безсонного очікування дзвінка, відсутність відповіді через перебої зв’язку тривали вічність. І тільки після її приїзду я змогла спокійно перевести подих та структурувати хаос з думок.

Вони ж були страшні та нав’язливі, неначе нестерпне осине гніздо, що гудить без упину, не залишаючи в голові тиші.

Війна змусила всіх подорослішати завчасно, змінила наш світогляд. Все змінилося. Ця ситуація дала усвідомити нам цінності простих речей, але напевно, найважливіших з усіх.

Сім’я, безпека та час — три слони, на яких, я думаю, і тримається сенс нашого існування. Вміння проживати момент — ще один не менш важливий компонент.

Безперервний потік думок щодо майбутнього змінився на вдячність за те, що ми маємо в цю секунду. Тепер кожна зустріч з рідними стала важливою, бо ніколи не знаєш, яка з них стане останньою.

Ми більше не відкладаємо слова любові та вдячності на потім, і не стримуємо обіймів. Кожна тепла зустріч наповнює нас силою та надією, яких так бракує в ці важкі часи.

Після початку повномасштабного вторгнення я зацікавилася волонтерством. Вважаю, що кожен має докладати зусилля для допомоги захисникам, а також всім іншим, хто цього потребує.

Участь у благодійних ярмарках та зборах, а також донати на потреби ЗСУ додають мені віри в краще майбутнє. Важливо розуміти, що підтримка ЗСУ – це не лише обов’язок держави, а й кожного з нас.

І не важливо, як саме. Найменше, що може зробити кожен із нас — невід’ємна частинка у боротьбі.

Спільна допомога є важливим чинником у відродженні незалежності, адже ми, як одне ціле та неподільне, об’єднуємося заради перемоги!

На сьогодення найважливішою місією для нас є згуртуватися і разом долати труднощі. Війна не має робити серед нас розбрату.

Ми повинні підтримувати одне одного у важкі часи. Найбільша вдячність захисникам та захисницям за те, що боронять наш сон та спокій.

Ми й надалі допомагатимемо нашій державі в боротьбі проти агресора й допомагати ЗСУ. Молитимемося за нашу рідну землю, перемогу та захисників України!