Максимюк Аліса, учениця 10 класу КЗ "Харківський ліцей № 174 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кривуля Ольга Іванівна

Війна. Моя історія

Наприкінці лютого 2022 року я прокинулася від вибухів, ми з татом та мамою не могли зрозуміти, що відбувається. Я вирішила подивитися новини в Інтернеті.  Все стало зрозуміло: почалася повномасштабна війна на території України. Спочатку було дуже страшно. Так хотілося, щоб це все скоріше скінчилося. Страх за свого старшого брата, який пішов воювати. Страх за всіх близьких та рідних, переживала за свою подругу, бо вона перебувала в небезпечному районі нашого Харкова.

Взагалі, скрізь було небезпечно: вибухи бомб, снарядів, гул авіації. Ми бігли в укриття або падали на підлогу, коли починалася тривога.

Двадцять четвертого лютого, як для мене, так і для моєї родини – це жахливий, незрозумілий день, ці страшні події трапились несподівано. З того часу я стала ненавидіти всіх росіян. Мені стало зрозуміло, що я дуже люблю свою Україну, своє рідне місто Харків, в мені «виріс» справжній патріотизм.

Двадцять четвертого лютого життя кожного українця розділилося на до та після. А як це жити під час війни? Дуже важко…Це найжахливіше, що мало статися в житті людини. Кожного дня живеш в заціпенінні, переглядаючи новини. Кожного дня ти чуєш повітряні тривоги і чекаєш у безпечному місці на «відбій».

Багато сімей повиїжджали з країни, для того, щоб захистити себе та своїх дітей. Але є і ті, хто залишилися. До цього числа входить і моя сім’я. Багато хлопців зараз захищають нас, знаходячись впритул до ворожих позицій. Вони віддають свої життя, щоб майбутні покоління українців жили вільними на своїй рідній землі. Люди приєднуються до волонтерів, віддають потрібні речі на фронт, донатять на тепловізори, дрони на інше обладнання для наших захисників, допомагають цивільним продовольчими товарами.

Війна – це дуже жахлива, страшна подія, яка, на жаль, може бути в житті людини.

Війна – це завжди розруха, хаос, сльози, в найжахливішому випадку – кров та смерть. Вона настигає несподівано: в сонячний день, тихий вечір, вночі або вранці. Сотні тисяч мирних людей бачили солодкі сни, поки не почули гучні звуки за своїми вікнами. Першою моєю думкою було: «Невже це почалося?». Хоча все почалося вже дев’ять років тому для жителів, які мешкають поруч з кордонами злого сусіда.

І вийшло так, що наша Україна стала щитом для багатьох інших держав. У відповідь наші західні сусіди-партнери вирішили нам допомогти: прихистити в своїх країнах більшість сімей-переселенців, надати їм житло, одяг, їжу.

Коли я разом із сім’єю теж була в мандрах на заході нашої країни, нам надавали гуманітарну допомогу. Але моя душа весь час прагнула повернутися додому. Ми зі своїми рідними дуже цього хотіли, щоб все закінчилось і всі жили спокійним життям. Та ми знали, що у багатьох людей від домівки залишились тільки руїни, часто з життям їх родин. З самого початку мама сказала нам, що на першому місці – життя, а потім все інше.

Тільки у грудні 2022 року ми повернулися у своє рідне місто. Мені дуже хочеться, щоб всі переселенці теж повернулися до своїх домівок, бо треба підтримувати нашу країну, треба працювати на перемогу.

Україна після перемоги на Майдані зараз доводить усьому світові, що ніколи не стане на коліна перед головним ворогом свободи українців – авторитаризмом Кремля. Зараз українцям не можна впадати у відчай, щоб не втратити свою самобутність, прагнення до свободи. Інакше Україна стане жертвою російського фашизму, її свобода може згоріти у вогні лютої війни, що її розв’язали ідеологи «руського мира» на теренах України.

Ми, саме ми, молоде покоління – майбутнє нашої країни, саме ми повинні зробити його мирним. Треба створити такі умови, щоб кожна дитина посміхалася не лише на свято, а постійно, щодня. Щоб наші діти мали справжнє дитинство, щоб у кожної дитини були батьки.

Ніхто краще не  зрозуміє один одного, ніж мати і дитина. Тож ми – діти України, її надія і майбутнє. Ми будемо будувати демократичну, економічно розвинену державу. Ми на своїй землі, ми витримаємо, хоча дуже багато безневинних жертв. Ворог думав, що війною роз’єднає Україну, але навпаки, він її об’єднав. Весь світ побачив, що Україна – це не та країна, яка просто стане на коліна. Наші бійці віддають свої життя і здоров’я, аби українські діти жили у вільній державі.

Війна – це завжди погано, це завжди зло, смерть, сльози і страх. Я думаю, що у війни немає жодного сенсу. Будь-яка війна закінчується укладанням мирного договору, але до цього моменту гинуть люди і цього, на жаль, не повернути. Так, ця війна лякає нас, але завдяки їй ми об’єдналися в одну велику родину, яку вже ніколи не зламати, не роз’єднати.

Звісно, важко жити в такий час, але треба йти далі: працювати, вчитися, займатися повсякденними справами. Головне – не впадати у відчай. Лише незламність духу допоможе наблизити нас до перемоги.

Має настати такий період, коли Росія усвідомить, що Україна – це держава, яку не побороти ніколи, бо вона вистояла навіть в ті складні часи, коли не мала потужної зброї, не мала гідних країн-партнерів.

Вона вистояла тому, що вона мала багатьох своїх пророків, своїх геніїв думки і потужного слова. Я знаю, я вірю, що ми обов’язково переможемо!