Мені 67 років. Я жив з дружиною в Маріуполі. Перший місяць війни ми сиділи у погребі. Разом з нами було ще близько тридцяти осіб. Я був найстарший за віком, а найменшій дитині було дев’ять днів. Батьки принесли її погрітися, бо в нашому погребі була буржуйка. Також з нами жили дві жінки після інсульту – вони погано ходили. 

Росіяни обстрілювали місто з усіх боків і з різних видів зброї. У нас не було світла, газу й води. Ми готували їсти на вулиці в оцинкованому відрі. Варили відро супу на всіх. Коли закінчилися запаси хліба, пекли пишки на воді: одну – дитині на день, а дорослим – одну на двох. По воду ходили до криниці, за пів кілометра від будинку. Інколи думали, що й не повернемося. 

У перші тижні війни в Маріуполі були випадки суїциду. Накладали на себе руки, в основному, люди похилого віку. Одні вішалися, інші – викидалися у вікно. Залишали посмертні записки. 

Вибиралися пішки. Бігли шість годин під обстрілами. Побігли 25 березня, після того, як було зруйновано приміщення над погрібом. Нас було дванадцять осіб, серед яких – я, дружина, старша донька і внучка. По дорозі ми бачили трупи. Добігли до Мангуша, а звідти чоловік довіз нас до Бердянська. Ми заплатили йому. Звідти також за певну плату інший чоловік відвіз нас у Запоріжжя. Ми витратили немалу суму, щоб вибратися з окупації. Перетнули 31 блокпост.

У Запоріжжі перевели подих. Волонтери нагодували нас і поселили в дитячому садочку. Ми були надзвичайно раді. Хліб з’їдали до крихти. До війни було складно вмовити внучку їсти. Поживши впроголодь у підвалі, вона тепер їсть усе, не перебираючи.

Ми жили біля драмтеатру. Бачили, як російський літак розбомбив його. А внук мешкав на Лівому березі. Йому не вдалося добратися до нас. Згодом кадирівці вивезли його в росію. Зараз він мешкає в Улянівці. А ми з дружною – в селі Полтавської області. Ми залишилися без власного житла.