Я весь час проживаю у Попасній. Є мама, двоє прийомних дітей, але вони дорослі, вже й онуки є. До початку війни я працювала у методичному центрі, очолювала психологічну службу району.

На початку війни багато хто їхав з міста. Мені як психологу довелося займатися з дітьми, які залишилися тут і переживали всі складності військового життя. Я надавала їм психологічну допомогу.

Спочатку ми не усвідомлювали, що це війна, і спостерігали за тим, що відбувається. А вже потім, коли почалися активніші бойові дії, то довелося ховатися, щоб уберегтися від снарядів.

Змінився наш психологічний стан. Багато в чому через те, що у 2015 році були сильні обстріли, руйнування. Вони дуже позначилися на здоров'ї. Наш будинок не пошкоджений, але його побило, по стінах пройшлися уламки. А так, дякувати Богові, уцілів.

Один момент сильно врізався в пам'ять. Був сильний обстріл Попасної і нас відпустили додому. Автобуси не ходили. Ми бігли під обстрілом. Свистіли снаряди, десь доводилося падати, десь стояти і перечекати поки що стихне. Навколо розривалися снаряди, були пошкодження будинків. Цей епізод неможливо забути.

Хочеться, щоб скоріше настав мир і не було обстрілів, бо через них дуже страждають діти. В них з'явилися страхи. Хочеться, щоб усе налагодилося і було як раніше, щоб нарешті в країні настав мир і більше не гинули ні солдати, ні мирні жителі.