Мені 43 роки, ми з Бердянську. 24 лютого вдома прокинулися, подивилися новини, і все зрозуміли.
В мене була невістка вагітна на дев’ятому місяці, ще й двоє дітей маленьких - то прийшлося виїхати.
Важко було рідну домівку покинути. Ще й син - прикордонник, за нього я дуже переживав.
Війна шокувала: як мирні гинуть, як хлопців розбили в перший день, як в полон брали. Як кишки по дорозі валялися. Все шокувало.
Добре, що друзі допомогли, підтримали, і ми зараз у безпеці. І тут нам допомагають: і Фонд Ріната Ахметова, й інші організації. Дякуючи їм, якось живемо. Зараз ми без домівок, діти не доучені, тому що це не навчання.
Дуже було тяжко виїхати. Нас роздягали, передивлялися все, психологічно давили. Я більше всього переживав за дітей.
Ми моталися по всій Україні, а потім зв’язалися з друзями, і вони допомогли з квартирою.
Чекаємо, щоб якнайшвидше війна скінчилась. А далі - ми не знаємо, куди рухатися. Чи тут залишатися, чи назад повертатися - поки нічого не знаємо, все в тумані.
