Коли почалися обстріли, подача води часто перебивалася, води не було місяцями, були перебої зі світлом. Людмила Петрівна через ці події не може бачитися з дітьми. Вона вчитель математики і їй хочеться забути, коли обстріли наражали на небезпеку дітей – «Ми учнів виводили, їх під стіночку вибудовували у школі, тому що обстріли були великі, а на уроці фізкультури потрапили уламки на поле, прямо біля учня нашого недалеко, добре, що не розірвалося – було дуже страшно. Людмила Петрівна мріє про те, щоб закінчилася війна і щоб Донецьк, в якому вона вже не була сім років, повернувся до України.