Я – Ольга Іванівна, мені 56 років. Ми переселенці з Сєвєродонецька Луганської області. Під час вторгнення ми збирались на роботу, але потім почули дуже потужні вибухи. Зразу всі разом з родиною побігли до підвалу і протягом місяця зовсім не виходили, поки нас не евакуювали до Дніпропетровської області, у місто Кам'янське. І досі ми тут, вертатися поки що нікуди.

Найбільші труднощі виникли з житлом і роботою. Подія, яка шокувала нас, – це те, що ми бачили, як вбивали наших знайомих і рідних прямо перед нашими очима. Їх навіть не забирали з вулиць. У мене загинули два брати, і наше житло пошкоджене. Повертатися немає куди, і ми не знаємо, як далі жити. Пенсії немає, а документи згоріли. Дві тисячі гривень на виживання не вистачає.

Щодо продуктів, то допомогли церкви, але щодо гігієни і хімії – це загалом проблема. Немає навіть постільної білизни, рушників, одіял, матрасів чи подушок. Ми живемо разом з родиною, якщо можна так сказати. Ми не живемо, а виживаємо.

Наразі немає можливості повернутися до старої роботи. До війни у нас був власний бізнес, але все згоріло. У нашому віці вже складно змінювати професію, і нічого не можна знайти для заробітку.

Ми виїхали прямо з підвалу, в нас нічого не залишилося. Ми виїхали у тому, в чому були вдома.