Мені 27 років. До війни гарне було життя. Працювали, жили. 24 лютого ми спали вдома. Прокинулися від вибухів і прочитали в інтернеті, що почалася війна.

Я живу біля ТЕС в Харкові, і ми бачили, як почали бомбити місто. Ще у нас поруч Балаклія - згодом туди почали бити, і почався наступ. Потім взяли Балаклію – були постійні вибухи. А це від нас за десять кілометрів. Ми не витримали і літом поїхали в Полтаву жити. 

Було, звісно, дуже страшно сидіти під обстрілами. Важко було також виїхати з дому, але ми розуміли, що я вагітна, і потрібно було виїжджати.

Ми виїхали і зараз знаходимося в Полтаві. Приїхали сюди, тому що у нас тут знайомі. Я зараз в декреті. В Полтаві ми зустріли всебічну допомогу людей. Це дуже зворушує. 

Шокує, що багато гине мирного населення. Дуже жалко людей - це психологічно давить.

Морально це все на нас вплинуло. Чоловікові дуже важко: він і під танками був. Довго від цього всього відходив.

Мені здається, що ми скоро переможемо, тому що багато людей у нашій країні роблять все для того, щоб наші хлопці перемогли.