Мені 58 років. Я з Мар’їнки Донецької області. Зараз живу з чоловіком у селі Будилка Сумської області. Люди пустили нас у старенький будиночок з пічним опаленням. Треба купувати паливо. Ліки потрібні, бо ми з чоловіком хворіємо. Грошей не вистачає. Роботи тут немає. Чоловік інколи ходить на підробіток – рубати дрова. 

У Мар’їнці війна тривала з 2014 року. Усі ці вісім років до повномасштабного вторгнення прилітали снаряди – вилітали вікна, дахи були побиті. Обстріл 24 лютого не став несподіванкою. Щоправда, ми не думали, що наше місто розіб’ють вщент. Ми бачили поранених і загиблих. Досі шокує те, що відбувається. 

Я працювала в Червоному Хресті, допомагала бабусям. Якось зателефонувала одна з моїх підопічних і сказала, що в неї вилетіли вікна. Коли я пішла до неї, то побачила, наскільки постраждав центр міста. 

Потім згорів будинок наших дітей. А ще ми з чоловіком потрапили під обстріл, коли пішли в магазин по хліб. 

Після цього ми виїхали в сусіднє село. Через два тижні на евакуаційному поїзді поїхали у Львів. Трішки пожили у центрі для переселенців. Згодом – у школі. Потім нас попередили, що невдовзі вийдуть діти на навчання. Ми знайшли через інтернет будиночок у Будилці, який можна було орендувати, і переїхали. 

Поки жили в селі за Мар’їнкою, їздили додому годувати кота. Потім обстріли посилилися. Його годувала сусідка, поки залишалася в місті. Згодом його вивезли волонтери. Ми бачили свого кота на відео, яке вони виклали в інтернеті. Зараз він живе в іншій сім’ї. Ми дуже зраділи, коли дізналися, що люди врятували його. 

Ми намагаємося не думати про те, що залишилися без власного житла. Добре, що є дах над головою. У грудні отримали гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Інколи місцеві жителі приносять овочі. Здебільшого все купуємо самі. 

Думаємо, що війна нескоро закінчиться. Навіть нічого не плануємо на майбутнє. Живемо одним днем.