Тарасенко Ярина, 8 клас, Дмирівський академічний ліцей "Перспектива"

Надихнула на написання есе - мама героїні Тарасенко Тетяна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Насправді не знаю про що писати, просто хочу розповісти про свій досвід проживання допомоги під час війни, бо вона насправді - всюди, у самих буденних речах.

Мені було 12 коли почалася війна. В перші дні батьки прийняли рішення відправити мене з моєю сестрою до знайомих тата, а мою собаку до хороших людей, аби вберегти. Ми не бачилися близько трьох місяців, але вони приїхали на декілька днів на Паску. Далі ми поїхали в чужу країну до чужої людини, яка нас прийняла. Мої батьки обоє військові, тому це було найраціональніше рішення - аби ми були далі від війни. Хоча, на жаль, вона не питаючи мого дозволу, поїхала зі мною у валізі.

Приїхавши я зрозуміла, що це буде довгий шлях - дуже болючий і надто важкий для дитячих плечей.

Літо я провела в таборі для підготовки до школи. Далі почався вересень. Діти в Іспанії ідуть до школи трохи пізніше - я стала не винятком.

Час у школі був важким, мені постійно кричали: "це летять російські ракети на Україну", коли в класі було чутно звук літала.

Я не могла знайти спільну мову з однолітками. Проте були й українці, ми абсолютно чужі, але з одним сумом в очах стали найріднішими людьми одне одному.

Час минав. Батьківські обіцянки про два місяці перебування переростали в п’ять місяців, а далі й зовсім - у пів року. Сумний голос: "у нас все добре, доню, все добре" - ставав усе менш правдивим, а страх брати трубку від них ставав усе сильнішим, бо, можливо, саме цей дзвінок стане останнім, а я так і не сказала, що безмежно їх люблю.

Після численних подій, я дізналася, що у моєї бабусі виявили рак.

Я була сама, коли мені сказали про це. Я вперше її обійняла - міцно, довго, ніби вперше зрозуміла, що вона відчуває, самими кінчиками пальців. Це був важкий момент, який змінив усе. Прийшов час подорослішати: самим готувати на тиждень, купляти продукти незнайомою мовою, розв'язувати проблеми у школі. Особливо, коли почався навчальний сигнал про виверження вулкану, звук сирени змішаний із криками українців і сміхом іспанців - маленький дисонанс, який нагадав: як би хтось не старався втекти, війна залишиться плямою, як пляма від воску на вишитому рушнику. Бо війна – це жахлива, абсурдна та зовсім нелогічна річ. Однак, вона – одна зі стихій, які щоразу починаються знову.

Проте коли стало нестерпно, а руки геть опустилися, думки про дім стали такими болючими, наче відриваєш старий пластир, який не зняв вчасно, й здавалося, що світ став великим клубком ненависті - пришла моя сестра.

Найрідніша людина, яку я абсолютно не знала. Ми не спілкувалися, рідко проводили час разом, абсолютно не цікавилися життям одне одного. Але саме ця самотність та спільний біль змусив нас триматися купки, бо інакше ми б розсипалися як продукти у слабенькому поліетиленовому пакеті.

І знаєте, це було так щиро. Щиро та приємно озирнутися та побачити геть поряд, за крок від мене людину, котра найнезначнішими речами завжди давала надію на повернення додому, саме вона була червоною ниточкою, яка тягнулася за сотні кілометрів прямо до дому.

Ми не завжди зазираємо до життя близьких людей, нас часто цікавлять шпаринки інших, хоча саме рідні завжди були поруч.  Інколи варто не розглядати горизонт, а подивитися на свої долоні та кого ці долоні тримають за руку.