«Муж каже: «Хочеш – їдь, а я нікуда не поїду»

2014 год запомнився, як войшли танки, войска, то ми не знали, куди біжать і що дєлать.

Потом в наш дом прилетів снаряд. Я у сльозах, ні окон, ні дверей, все розбито, шторки мотиляються, все свистить. Люди, які могли, одразу сідали в автобуси і уїзжали. Я тоже в сльозах, собралась в паніці їхать, а муж каже: «Хочеш – їдь, а я нікуда не поїду». Ну і всьо, я тоже не брошу. Так ми й осталися.

Церква нам, по возможності, привозила іногда воду в бутилках, хліб привозили раз в неділю по дві буханки. Так ми жили почті два года.

Начали потом волонтери заїжать, воєнні начали больше з нами общаться, ми їм помагали, вони нам помагали. Обходились тим, що є, тяжело, но жили. Тікати нам вже не було куди: і ті, що повтікали, начали потом возвращаться.

Райадміністрація та всі, чим могли, помагали, все давали, щоб ми могли їсти зварити, жизнь чуть-чуть налаживалася. Потім, уже в 2019 году начали чуть-чуть ремонтіровать все. Організації «Человєк в біді», Красний Крест помагали. Кришу поремонтіровали, окна поставили, так  до сих пір живем.

Нема ні магазина, ні хліба, так і привозить нам церква, як і раніше. Правда, тепер за дєньги покупаємо хліб. І воду привозить нам раз в неділю «Человєк в біді».

Нам помагали і продуктами. Продуктові набори давав тільки Красний Крест і Рінат Ахметов. Помощі мали большущую роль. Якби не вони, не знаю, як би ми жили. Всєм большое спасібо, що помагали.

На психіку давить, що не бачимо ні дітей, ні внуков. Автобус ходить два рази в неділю. Як то кажуть, по-бєдному, брошені ми.