Мені 44 роки. У мене є чоловік і двоє дітей. Коли почалася війна, донька була вагітна. Ми жили в селі Таврійське, що неподалік від міста Оріхів. Влітку виїхали в Запоріжжя, бо вже не могли терпіти постійні обстріли.
Я працювала в Запоріжжі. 24 лютого була на роботі. Помітила, що люди запанікували. Не могла зрозуміти, що трапилося, а потім дізналася про початок війни. Згодом пролунав вибух. Я ледь відпрацювала зміну: хвилювалася за рідних.
Найстрашніше – бути безпомічними і незахищеними. У село щодня прилітали снаряди. Я не знала, як убезпечити неповнолітнього сина і вагітну доньку. Вночі ми ховалися в підвалі. Вдень падали на підлогу, коли чули вибухи.
Тішить те, що тепер я маю онучку. Радію також тому, що нам вдалося знайти квартиру, що в Запоріжжі не так страшно, як було вдома. Чоловік періодично їздить додому, щоб перевірити стан будинку. У ньому вилетіли вікна.
Мріємо про Перемогу, про повернення до того життя, що було до війни.
