Шаповал Ростислав, учень 10 класу Комунальної установи "Кінськороздорівський навчально-виховний комплекс "загальноосвітній навчальний заклад - дошкільний навчальний заклад" Воскресенської сільської ради Пологівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Покатаєва Наталія Василівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року. Ранок. Мій ранок розпочався зі слів тата, які я ніколи не забуду. Він сказав: «В нашій країні почалася війна…» Потім був звичайний ранок за розкладом, адже в нас ще було тихо, але розмови про те, що буде далі, чим все закінчиться і наскільки часу все затягнеться ставили в невідомість і з’являлося почуття тривожності. Заняття в школі відмінили, автобуси за розкладом не рухалися. Важко було повірити, що на нас напало не дике плем’я, а цивілізована країна, яка розмовляє зрозумілою для нас мовою і розуміє нашу.

Далі були дні очікування і надії. Надії на світле майбутнє і надії на швидке закінчення військового стану. Я дивився новини і не міг повірити, що наші мирні міста розбивають, гинуть невинні люди та діти.

Я завжди буду пам’ятати 3 березня. Вибухи було чутно все ближче, а потім почалось жахіття. Ніколи б не подумав, що згодом за їх звуками розумітиму, який приблизно вид зброї застосовується. Армія Росії окупувала моє рідне село, зайшла в мій дім… У нас відібрали звичне життя. Пів року в окупації дали зрозуміти, що свобода дорожче за будь-що інше. Весь цей час я не спілкувався офлайн з друзями, я не міг ходити грати в футбол, я не міг просто кататися на велосипеді через загрози чергових обстрілів.

Мою свободу обмежили, будувати плани на майбутнє не мало сенсу. Все літо я чекав на «деокупацію» і наприкінці серпня, ближче до початку навчального року, моя сім’я вирішила виїжджати.

 Я залишив свій дім, своє звичне життя, своїх рідних людей, дідуся і тітку разом з моїми домашніми улюбленцями. Шлях до Запоріжжя був морально складним, постійні перевірки документів та речей і одне запитання, куди та чому їдемо. Величезною радістю було у темряві побачити український прапор та наших військових, вперше за півроку.

Ми поїхали недалеко і зараз проживаємо у місті Запоріжжя. Тут не завжди спокійно, але відчуття того, що рідна домівка зовсім поряд гріє душу. Війна стала тим днем, який змінив моє життя і життя багатьох українців. Вона забрала почуття безпеки й спокою, почуття легкості й безтурботності.

 Проте ніхто не відніме в мене почуття свободи, право вибору та любов до України. Я мрію жити у своїй мирній країні, я хочу навчатися, щоб стати кваліфікованим спеціалістом своє справи. Я не втрачаю віри, що зовсім скоро ми переможемо і я зможу повернутися в свій дім, обійняти рідних і будуватиму плани на майбутнє не під звуки вибухів і повітряних тривог.