«Мою школу нещадно знищили рашисти, розбили і спалили домівки, залізничний вокзал, лікарню, магазини»

Загорна Єлізавета, студентка 1 курсу Фахового коледжу НФаУ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бондаренко Олена Вікторівна

Війна. Моя історія

Війна, війна! І знов криваві ріки!

І дзвін гармат, й ракети грім.

Могили, сироти, каліки

І сум покинутих руїн.

Уже шістсот п’ятнадцятий день ми живемо в умовах війни, і шістсот п’ятнадцятий день доводимо ворогу, що ми не просто нація, а сильна нація, незламна, нездоланна, нескорена. Нація, яка бореться за своє виживання, волю, свободу і незалежність. Я – маленька частинка українського народу і цим пишаюся. Стискається серце і перехоплює подих від побаченого і пережитого.

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року жахлива війна увірвалася на мою землю, до мого дому, перекреслила усі наші мрії і плани. Мою школу нещадно знищили рашисти, розбили і спалили домівки, залізничний вокзал, лікарню, магазини. Все… Загинуло дуже багато односельців. Більшість людей виїхала.

Із перших днів війни я разом із батьками і малим братиком залишилася у рідному селищі Слатине. Тут народилася, тут моя сім’я, друзі. Два місяці під артобстрілами, ворожими літаками і танками. Моє селище не було під окупацією, але дуже довгий час знаходилося у сірій зоні.

Безсонні ночі, плач, розпач, горе, страх. Мені здавалося, що це була вічність. Згадую часто слова своєї прабабусі: «Все можна пережити, аби тільки не війна!» Я була набагато меншою, ніж тепер, і не розуміла значення цих слів. Що таке війна?

Вдень і вночі вся сім’я ховалася у погребі, не було необхідних продуктів харчування, навіть хліба! Було дуже небезпечно і страшно. Довго валагися: їхати чи залишитись? Нарешті вирішили поїхати до маминої двоюрідної сестри в Люботин, щоб не далеко від дому. Тато посадив мене із братиком і мамою на потяг, а сам вирішив іти добровольцем на фронт. Його направили на навчання, а невдовзі – у Херсонську область. Там тяжкі бої.

Кожен день ми з мамою молимось за тата, його побратимів, за нашу Україну і весь український народ. Скільки крові, горя, руїн приніс російський агресор. Недарма кажуть: війна людей їсть і кров’ю запиває.

Мимоволі згадуються слова А. Барбюса, який говорив, що війна буде повторюватися до тих пір, поки питання про неї буде вирішуватися не тими, хто помирає на полі бою. Я впевнена, що наше діло «праве», ми на своїй землі, боримося за свій шлях, за вільну, незалежну Україну.

Кожен свідомий українець – патріот своєї країни і намагається хоч якось допомогти нашим хлопцям на фронті. Небайдужі люди, волонтери перераховують кошти для дронів і автомобілів. Все для фронту, все для перемоги.

А яка моя посильна участь у цьому? Я з мамою зв’язала шкарпетки і теплі рукавички, бо скоро зима, і буде дуже холодно. Братик намалював листівки, і ми привітали наших бійців з Днем захисників і захисниць України. Впевнена, що наші ЗСУ не підведуть, бо в них тече кров козацького роду, славних лицарів волі.

Ніколи не пробачимо Маріуполь, Бучу, Ірпінь, Суми, Ізюм, Харків, село Грозу.

Я чекаю з нетерпінням свого тата з перемогою, він – Герой. Вірю в Україну, в ЗСУ, вірю в перемогу! Слава Україні! Слава Героям!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/