Дар’я виходила з Маріуполя пішки. Як виявилось, недаремно – її родину повезли геть у іншому напрямку

Я з Маріуполя, мені 20 років. 24 лютого я збиралась йти на роботу зранку, але моя колега зателефонувала і сказала, що в Харкові почалися обстріли. На роботу начальник сказав не ходити, бо поки не ясно, що відбувається. Ми з родиною думали, що все буде як в 2014 році - в центрі повибухає близько тижня, поїздять військові - і все скінчиться. Але все було набаго страшніше, життя в місті стало нестерпним.

В нас не було власного транспорту і ніхто не погоджувався нас брати, бо родина дуже велика - тож ми розділились.

Я зі своїм хлопцем 18 березня пішла пішки в Мангуш, а родичі залишилися в місті.

Довгі тижні ми чекали на транспорт у Мангуші та Бердянську, але таки змогли вибратись у Запоріжжя. Це була важка подорож. Було багато маленьких дітей, жінок, хворих та літніх людей. А нас дуже часто зупиняли на блокпостах, і, ніби, навмисне тримали якнайдовше.

Остаточно ми осіли у Вінниці. Там вже знайшли роботу і житло.

Мою сестру молодшу з мамою і родину хлопця моєї сестри вевезли в росію. Мама поїхала до тата – він вже дуже давно живе в росії. Сестра вирішила, що в неї свій шлях, і хоче повернутися зі своїм хлопцем в Україну. Це коштує багато грошей - ми допомагаємо їх назбирати.

У Маріуполі було дуже страшно. Ми вже навчився відрізняти приліт чи виліт, визначати де знаходиться винищувач, і чи потрібно тікати. Серед таких тяжких обставин вражала людська щирість. Ми зустрічали звичайних людей, які майже нічого не мали, але допомагали нам, як могли. Ми також старались допомагати.

У пошуках зв’язку ми ходили до працюючої вишки Київстару в центрі міста.

Російські солдати нас зупиняли, перевіряли документи, допитували, хто ми, нападали на нас зі звинуваченнями.

З тваринами краще спілкуються, ніж росіяни говорили з нами: просто так ображали, принижували. Отак годину допитують, щоб впевнитись, що ми не відносимось ні до якого політичного угруповання, потім відпустять. Ми бачили там чоловіків, яких вони тримали і допитували окремо. Ми не могли їм ніяк допомогти, але потім ходили і розповідали про те, що бачили, українським військовим.

Сподіваюсь, що війна скінчиться якомога швидше. Я залишусь в Україні, буду тут працювати. Дуже хочеться повернутись до українського Маріуполя, жити вдома і будувати своє майбутнє, родину.