Селянам півдня України найстрашніше було жити в окупації. Навіть коли після визволення почастішали обстріли і пошкодили її будинок, у Любові не з’явилось бажання виїхати 

Коли рашисти зайшли, був у них такий керівник – Грек. Вони ходили по селах, виганяли людей, заходили в хати і коїли «чудеса». Моя сусідка виїхала, а я у неї була на господарстві. Рашисти почали до мене чіплятися. Я їм казала: «Де я буду жити?», а вони поламали замки, все на світі поламали. Один чорномазий мужик – кучерявий, здоровий – як схопив мене, як кинув! І я поламала руку. 

Вони по всьому селу ходили, в кожну хату. Страшне щось робилося. Тут старі люди залишилися, небагато, а молодь уся виїхала. Тут таке коїлося, що не передати! Моя сусідка, голова сільради, покинула господарство і поїхала, а я залишилась. У неї птиця була і собаки, всі їсти просили, тож я ходила до неї й управлялася по господарству. А коли наші зайшли, вона приїхала і ще й мене звинуватила, що я в неї все з хати винесла. Приходила до мене і робила обшук. Я кажу: «От якщо знайдеш у мене щось своє, то будеш звинувачувати». 

Я ж нічого не брала, а рашисти ночами вивозили з кожної хати меблі. Я до кінця життя буду згадувати і проклинати їх. Хоча проклинати не можна, але вони це заслужили. 

Я народилася в Херсонській області. Батьки мої тут, брати, і я нікуди не виїжджала. У мене закордонного паспорта немає. Я місцева жителька, і я не збираюся нікуди їхати.

У нас усе забрали, і по магазинах нічого не було: ні хліба, ні до хліба. Порожні магазини були. Не торгували, бо не було чим. 

Один магазин працював, і тільки рашистів обслуговувала жінка, Краснова Людмила. Вона всіх рашистів годувала. Я у неї попросила буханку хліба до пенсії - вона мені відмовила, а рашистів годувала. У нас такі люди є… Якби хтось приїхав, то розібралися б із ними на місці. Але ніхто до нас не приїжджає, і ми нічого не можемо з ними зробити. Вони за Путіним так плачуть, що їх треба посадити в контейнер і вивезти! 

Найстрашнішим було те, що в селі за три кілометри рашисти ґвалтували 70-річну жінку і її сина. Я не знаю, що вони в нього допитували. Їх убили. Поховали на кладовищі. 

Ми так боялися! Думали, що вони всіх зґвалтують. 

Наші зайшли, і стало хоч трішки легше, хоча війна йде і гупає щодня. Мою хату розбило. Без даху, без дверей, без вікон живу. Будемо чекати на хороші дні. 

У мене один син, і в нього три доньки. Вони вийшли заміж ще до війни. У мене вже народилися правнучки, і до 2014 року я ще з ними спілкувалася, а після 2014 року – жодного дзвінка. І я не могла до них додзвонитися. До сьогодні не знаю, де вони і що з ними. Взимку душа боліла, бо я не знала, де діти перебувають. Я сказала, що нікуди не поїду - буду жити вдома, а якщо потрібно, хай приїжджають до мене в гості. 

Я хочу, щоб наша Україна процвітала, щоб була наймогутнішою. Ми її відновимо: по одній цеглині будемо її будувати, щоб у наших дітей та онуків життя було дуже хороше. Хочеться, щоб у мирі жили всі країни, крім Росії. Щоб ми жили мирно, дружно і ніколи більше війни не бачили. А колаборанти нехай беруть квиток і їдуть куди хочуть, але ми не допустимо, щоб у нас в Україні рашисти командували. Ми посадимо їх у вагони, якими возять вугілля та дрова – і нехай їдуть до Путіна і цілують його. Жодного росіянина не буде в нас в Україні.