Ми півроку прожили під обстрілами. Кожного дня стріляли, півсела розбили. Моя дружина роздавала гуманітарну допомогу людям. Обстріляли видачу гуманітарної допомоги, дружину мою дуже сильно поранили. Були осколкові поранення. Після того ми виїхали до Запоріжжя. 

У перший день війни я був на роботі і якраз здавав зміну. І побачив по телевізору, що розпочалася війна. Прийшов додому, дітей до школи не пустив, і вже з наступного дня розпочалися обстріли у нас у Токмачці.

Найбільші труднощі – це коли до нас у двір прилетіли три снаряди, повибивали вікна, розбили всі будівлі. Коли дружину сильно поранили. За дітей дуже хвилювалися. Ми залишалися вдома, а дітей відправили до Запоріжжя. Вони жили в гуртожитку. Важко було. Та й зараз нелегко. Живемо у Запоріжжі, винаймаємо квартиру.

А вдома щодня обстріли, можемо залишитися без житла. Там і так усе розбите, але стіни ще цілі. Надія хоч якась, що буде, куди повернутися. 

Ми жили в селі, у нас їжа була. Господарство своє. Привозили гуманітарну допомогу. Найнеобхідніше було. Зрозуміло, що світла не було. Люди допомагали одне одному. Як у когось чогось не було, завжди можна було обмінятися. 

З виїздом були складнощі тільки через поранення дружини. Вивезли її в село Таврійське, у госпіталь. Звідти вже забрала її швидка допомога. А я зібрав речі, попросив знайомого, і він мене вивіз машиною.

Село не окуповане, але якраз на лінії фронту.

Треба окупантів виганяти, щоб вони повністю пішли з нашої території і повернули всі наші землі.

Головне, щоб був мир. Все відбудуємо, поприбираємо. Головне, щоб усі живими залишилися, а все інше дрібниці.