«Мої сусіди згоріли у своїй квартирі»

Коли в Маріуполі пролунали перші вибухи, Людмила Валентинівна зрозуміла, що відбувається, але не вірила, що росіянам вдасться захопити місто, тому залишилася вдома. Це ледь не коштувало їй життя. Її сусіди загинули у власній квартирі, знайомі отримали поранення, коли ходили по воду. З кожним днем бойові дії наближалися до кварталу, в якому жила Людмила

Я родом із Донецька. Працювала в системі Міністерства внутрішніх справ. За наказом поїхала спочатку до міста Лиман Донецької області. Перезимувала там. Потім отримала наказ перебазуватися в Маріуполь. Спочатку винаймала житло, а у 2017 році купила собі квартиру. Зі мною жила племінниця, яка виїхала з Донецька у 2015 році. 

24 лютого я прокинулася від вибухів і зрозуміла, що й тут мене застала війна. Проте сподівалася, що росіянам не вдасться захопити місто-фортецю Маріуполь. Як виявилося, я помилилася.

Перші три-чотири дні ще були світло й вода. Ми мали невеликі запаси їжі. Поруч зі мною жили літні люди. Я не могла дістати їм ліки. Зателефонувала у Червоний Хрест, але у відповідь почула, що допомогти нічим. Давали якісь лікувальні рослинні чаї, щоб хоч якось протриматися. На жаль, мої сусіди, яким було за дев’яносто, згоріли у своїй квартирі. 

Коли зникла вода, ми ходили до криниці. Та одного ранку туди прилетів снаряд. Кілька людей отримало поранення. Після цього випадку ми туди більше не ходили. Збирали сніг і дощову воду. Готували на вогнищі. 

Мене шокував цинізм, з яким російська армія знищувала місто, знаючи, що в ньому залишилися мирні жителі. Спочатку знищили об’єкти інфраструктури, а потім – житлові масиви. 

З кожним днем бойові дії наближалися до нашого кварталу. Нам було страшно. Ми бачили, як літаки скидали бомби. 16 березня російська армія завдала удару по Драмтеатру.

У нас було два автомобілі: легковий і фургон. Один з них вийшов з ладу – довелося його тягнути. Ми взяли дві коробки з документами і два мішки з речами. Більше нічого не брали, щоб була змога вивезти людей. Помістилося чоловік двадцять. А ще були коти й собаки. 

Ми вивезли одного чоловіка, на якого під Києвом чекала вагітна дружина. Вона мала народити донечку. Він був настільки вдячний, що пообіцяв назвати новонароджену моїм ім’ям. 

У Приморському нам вдалося відремонтувати автомобіль. Ми дочекалися, поки в продажу з'явиться паливо і поїхали далі. Нас двічі завертали під Токмаком. З третьої спроби ми проїхали. 27 квітня дісталися Запоріжжя.