«Мої діти дивом не потрапили під обстріл на вокзалі в Краматорську»

Родині Анатолія пощастило – вони змогли винанйняти будинок, в якому помістились всі близькі родичі. Але жити такою великою родиною не так вже й легко.

До війни я жив у Краматорську. Маю дружину, двох дітей, онуків. Зараз живу у Кривому Розі. Син захищає Батьківщину.

Я пам’ятаю ще перший прихід росіян сюди. У 2014 році вони як до нас зайшли, бігали з автоматами по місту і у підвал людей саджали.

Коли почалась війна у 2022 році, ми були вдома. У мене дві онучки, так ми тільки й бігали з кімнати у коридор, щоб вберегти їх від обстрілів. Так ми прожили два місяці. Всі кошти у нас вичерпались, роботи не стало - я меблевих справ майстер. Отож ми виїхали у квітні в Кривий Ріг. Спочатку я відправив дітей, а потім і ми поїхали.

Багато страшного надивились ми вдома. Якось ракета влучила у «Сільпо» - там повністю весь будинок залишився без скла. А я якраз 20 хвилин тому звідти повернувся - ходив дітям по харчі.

Наші діти хотіли виїхати - були на залізничному вокзалі. Поїзд не прийшов, тож вони повернулись додому, а у платформу влучила ракета.

Після цього випадку діти вирішили виїхати самостійно, а ми через тиждень сіли на останній евакуаційний автобус прямого на Кривий Ріг. Він був напівпустий, можна було більше речей взяти, але ми чогось подумали, що це буде занадто. Взяли тільки речі першої необхідності.

Переїхали ми великою родиною. Я, двоє онучок, сваха, дружина і невістка, другої невістки батько. Важко жити разом. Ми дуже різні. Війна і перебування разом більш за все нас потріпали. Та з іншого боку, дітям добре: вони малі, їм все одно - яка бабуся, який дідусь.

Нам пощастило, що друг мого сина допоміг орендувати приватний будинок - господарка виїжджала до дочки у Польщу. У нас тут дві собаки, багато котів від господарки будинку лишились. Нам дуже пощастило, що допомоги багато, бо ми з такою великою родиною не знаю, що б робили. Сусіди нам допомогли харчами. Я саджу город, щоб було щось своє. ООН небагато грошей дав, соцстрах допомагав. Культурно-громадський центр SHELTER+ нам допомагав. Хороша організація. Мені зараз робити нічого, то я їм допомагаю: робив каркаси для сцени - вони готують якесь дитяче свято.

Хотілося б, щоб війна швидше скінчилась. Видно, що наші перемагають, але коли переможуть остаточно, цього ніхто не знає.

Аби тільки дожити до того часу, коли діти зможуть трохи заспокоїлись і почати думати про майбутнє. А зараз ми просто виживаємо.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/