Анастасія Лойтра

«Моє сердце билось так швидко, що я думала ніби воно перестане стукати зовсім»

Лойтра Анастасія , учениця 10 класу Одеського ліцею №1 імені Алли Петрівни Бистріної

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чернята Наталі Олександрівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 рік-це день, який запам’ятався для всього народу України. Війна назавжди розділила життя українців на до і після. Я прокинулася о п’ятій ранку від гучних обстрілів. Мої руки почали тремтіти, перехопило подих, але я знайшла в собі сили відкрити новини. Це була погана ідея, бо я побачила дуже страшний текст: “Почалась війна!”

Я побігла до своїх батьків, мене намагались заспокоїти та постійно повторювали: “Все гаразд, не хвилюйся, це незабаром закінчиться, ми виживемо”. Далі чулися вибухи так, ніби вони під моїм будинком, на небі я бачила, як літають ракети.

Ми вирішили спуститися у бомбосховище. Поки ми намагались швидко натягнути на себе теплі речі та посадити нашого переляканого кота, з вулиці чулися крики та плач людей, а наш будинок трусився. Я усвідомила, що почалося найстрашніше-війна.

Через деякий час все стихло, ми вийшли на вулицю. Я відчувала паніку та дикий страх. Моє сердце билось так швидко, що я думала ніби воно перестане стукати зовсім. Ми зайшли в свій дім, а на підлозі лежав розбитий посуд.

Кіт вирвався з моїх холодних, тремтячих рук і побіг у своє улюблене місце під ліжком. О восьмій ранку, батьки залишили нас з тваринкою вдома, а самі поїхали у магазин та аптеку, щоб закупити найголовніше. У цей час я позвонила своїй подрузі, з метою трохи відволіктись та заспокоїтися. Однак, на жаль, вона й сама була в такому ж стані, як і я. Уся Україна зараз хвилювалася за свої життя, майбутнє та долю нашої Батьківщини.

Цей день кардинально змінив життя нашої родини. Перші 3 тижня ми те й робили, що читали новини та плакали від загибелі кожної людини. Життя-найголовніша річ, яку ми не цінували та не придавали великого значення. Невже діти, молодь, старі та тварини заслуговували на це?

Деякі вирішили не продовжувати жити в паніці за своє життя, тому переїхали до інших країн. Ми також піддались цієї участі. Зараз ми живемо в столиці Румунії вже протягом року. Тут гарно, спокійно, але все таке чуже, незвичне.

Досі не можу прийняти той факт, що я знаходжусь тут, а не у своєму рідному місті-Одессі. Ми продовжуємо хвилюватися за своїх близьких, допомагаємо грошима волонтерам та ЗСУ.

Дякую вам, нашому сміливому народу, який дає надію у щасливе майбутнє та життя. Слава нашим воїнам та волонтерам! Слава Україні!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/