«Моя онука боялася спати, питала: «Бабусю, якщо я ляжу, нас уб'ють?»

Нині живу одна. Чоловік помер, мабуть, від нервів, від обстрілу. Ми виїжджали, винаймали квартиру. Повернулися, здоров'я у всіх похитнулося.

До війни життя йшло своєю чергою. Була родина, син поїхав, а донька мешкала тут. Була радість. Зараз усі живуть, як зомбі.

Війна, звісно, ​​відобразилася всіх. На нервовому ґрунті у мене почалися проблеми з ногами. І лікувалась, але грошей на обстеження особливо немає. Тут багато людей мого віку мають проблеми з ногами.

Коли почалися обстріли, все так тремтіло, були жахливі вибухи. Земля тремтіла, вилітали вікна. Моя чотирирічна онука боялася лягати спати, питала: «Бабусю, якщо я ляжу, нас уб'ють?» Не хочеться згадувати про це.

Чоловік отримував допомогу від Фонду Ахметова. Була хороша підтримка, бо багато що витратили на ремонти.

Все це ніколи не забудеться. Моїй доньці зараз 34 роки. Вона бігла додому, треба було зібрати дитячі речі, потрапила під сильний обстріл. Поруч щось вибухнуло, і дало ускладнення на слух, наслідки залишилися й досі, вона погано чує. Зверталися до лікаря до Бахмута, але не допомогло. У неї теж вилетіли всі вікна, вставляли за свій рахунок.

Мрію, щоби все закінчилося. Ми живемо на лінії розмежування, зараз тихо, але хочеться, щоб більше ніколи не довелося таке бачити чи чути.